З гідною подиву грунтовністю і вартим похвали запалом ці дані були вивчені, й потому мені надіслали другий, вже не такий великий, формуляр похмурого сірого кольору, де власті підрахували, скільки я повинен сплатити за спадщину податку. Сума була така неймовірно велика, що я сприйняв би це за жарт, якби не знав, з якою непохитною серйозністю ставляться мешканці цього міста до всяких грошових справ.
Досі фінанси підприємства мене не обходили. Все, що я потребував на прожиття, мені давав мій компаньйон. Ми безперервно добудовували фабрику і встигли сконструювати автомат, який виготовляв за хвилину понад сто майже готових гномів. Проконсультувавшись із головним бухгалтером про фінансовий стан підприємства, я усвідомив, що грошей у нас обмаль, тому що всі кошти ми вклали у будівництво й верстати. Отож, не бачачи можливості внести надзвичайно велику суму спадкового податку, я вирішив піти у податкове управління й попросити відкласти термін сплати. Я сподівався, що зможу цю суму погасити своїми, гномами, але добродій, який прийняв мене (він справляв враження чесної і здібної людини), довго не роздумуючи, відхилив мою пропозицію. Взагалі він поводився зі мною чемно, але не дуже люб’язно і заявив, що державу мало цікавлять наші гноми, що для неї значно важливіше мати прибутки, а надто тепер, коли додаткові військові кредити, за які проголосував парламент, вкрай напружили бюджет.
Я читав про це в газетах і змушений був визнати, що він має рацію. На якого біса нашій армії, яку тільки-но спорядили новими кишеньковими ножами, здалися гноми? Звичайно, дехто із солдатів міг би під час перерви між боями витягти з ранця гнома і, поглянувши на його безмірно спокійне лице, підбадьорити свій дух і сповнитися мужністю, але коли, скажіть мені, коли у нас приділяли хоч найменшу увагу моральному станові солдата, вихованню його мужності? Кому яке діло до його моралі! Нехай душа солдата шкандибає поряд із ним в самих лише пантофлях, аби тільки ремінчик під підборіддям міцно тримав сталеву каску!
Після такого роз’яснення у мене не залишилось іншого виходу, як іще раз піти в банк і попросити збільшити мені кредит. Я одержав дозвіл, коли знехотя прийняв умови дирекції банку. Опріч усього іншого, я зобов’язався всередині року повернути відповідну суму.
Незавидні були мої справи. Після смерті друга я жив у маленькому відлюдному будиночку, ніби монах на спокуті. Увечері я купував м’ясо і хліб, з’їдав усе це, запиваючи пивом, а потім меланхолійно втуплювався очима в парк, що розкинувся за вікном, аж поки його зовсім не поглинала темрява. Здебільшого я рано лягав спати і годинами лежав у пітьмі з розплющеними очима, прислухаючись до стогону пружин матраца і з сумом згадуючи чудові дні в цирковому фургоні, коли крізь світлу завіску я міг милуватися Бійєю. Коли ж нарешті удосвіта я засинав, то уві сні знову часто бачив море, таке, яким воно мені снилося в дитинстві — пісок і дерева, блакитний небосхил і шурхотливий плескіт хвиль. Це була зваблива картина, і коли я, занепавши духом, знову брався за діло, мене часто спокушала думка покинути це все й продовжити свою мандрівку. Але, поглянувши на довгі ряди цехів, у яких сотні людей добували собі засоби для існування, на спортивний майданчик ген далеко, аж під отим пасмом гір, збудований рік тому, я запевняв себе, що не маю права цього робити. Я переконував себе, що несу відповідальність за добробут своїх робітників і службовців, але насправді найбільше мене тут утримувала радість від досягнутих успіхів та інших відчутних наслідків нашої праці.
Особливо втішало мене те, що після тривалої боротьби з властями, незадовго до смерті мого друга, ми домоглися визнання нової професії — гномороба. За три роки людина навчалася у нас не лише досконально виготовляти гномів з національними ознаками будь-якого народу, але й створювати на замовлення покупця карликів оригінальної конструкції. Нині ця професія відома в кількох країнах, а тоді ми були першими, хто зайнявся теоретичною і практичною підготовкою молодих кадрів гноморобів. До цих людей я відчував щось на зразок справжньої відповідальності. Робітники у всьому покладалися на мене, бо де ж іще могли б вони вдосконалити цю чудову професію?