Борг я сплатив у точно визначений термін, але уникнути вироку долі було неможливо. Ощадність — з одного боку, розширення виробництва і збуту, щоб виплатити спадковий податок, — з другого, призвели до стрибкоподібного зростання чистого зиску, а це спричинилося до того, що в наступному році я повинен був сплачувати ще більші податки з прибутку.
Само собою зрозуміло, я знову відвідав освіченого чиновника і спробував викласти йому суть справи, але він запевнив мене, що в наш вік держава не може дозволити підприємцю такого небаченого зростання прибутків і що він змушений обкласти мої надприбутки величезними податками; певна річ, не тільки заради того, щоб збільшити надходження в державну скарбницю (це, звичайно, теж бажано), а передусім щоб запобігти над-то великому зростанню класового розшарування і в такий спосіб забезпечити народові врівноважене й спокійне існування, що знову-таки обертається на користь підприємця, який тихо-мирно може розширяти далі своє виробництво. Крім того, він сказав, що податки підвищуються не лише пропорціонально до зростання прибутку, але й у відповідності до певної прогресії; отож я із своїми прибутками наблизився до тієї точки, що її економісти називають «критичною фазою», при якій весь чистий зиск іде на користь держави.
Збагнувши, що для врятування підприємства слід за всяку ціну уникати дальшого зростання прибутку, я скликав виробничу нараду й відверто розповів представникам робітничого колективу про скрутне становище. Єдину можливість зменшення прибутків я вбачав у зменшенні виробництва продукції, але це, в свою чергу, спричинилося б до звільнення кількох сот робітників. Представники профспілки заявили, що це капіталістичне рішення, і гатили кулаками по столу, мовляв, вони ладні на все. Нарада тривала до ночі, і промови делегатів ставали тим довші, чим менше вони мали що сказати.
Наступний тиждень замість розв’язання проблеми приніс масу нових замовлень. Мені було ясно: щоб знайти вихід, потрібна не академічна чи комерційна освіта, а здоровий глузд. Саме цього мені й бракувало. Здається, і моїх співробітників природа надто щедро не обдарувала цими якостями; отож, я вирішив розповісти про все Бабусі, вона могла підказати вихід. Я був певен, що вона теж напружить усі свої сили, коли дізнається, що йдеться про те, щоб утерти властям носа.
День був ясний, щоправда, не дуже теплий, але вже можна було прогулюватися без пальта, і комерсанти з Головної вулиці, завісивши вітрини целофаном, мружилися від сонця біля дверей своїх крамниць. Я добре виспався, і коли йшов уранці Новою вулицею (ще не оглушений гуркотом вуличного руху), настрій у мене був такий же світлий, як і день. Вперше після тривалого часу я знову почув дзюрчання фонтанів і мовчки побалакав з якимсь конем, що, похнюпивши голову, стояв біля воза й дивився на мене лагідними очима.
Бабуся, як завжди, сиділа в ліжку, втомлено поклавши синюваті руки на ковдру. Після смерті нашого спільного друга я ще не бачив її — вона анітрохи не змінилася, була така сама жвава і зла. Спочатку ми побалакали трохи про мого компаньйона, і я зауважив, що мені його дуже шкода, але стара різко заперечила:
— Дурниці! Ви й самі собі не вірите! Невже ви прийшли до мене заради того, щоб верзти нісенітницю? Хіба можна жалкувати за мертвим?! Для нього все скінчилося. Гидко не мерцем бути, а вмирати. От вас, скажімо, хто-небудь і може пожаліти, бо ж вам іще доведеться пожити на світі. Можна поспівчувати й мені, бо я стою на першому місці в списку. Вкладаєшся спати і сама собі щовечора говориш: «Це твоя остання ніч!» Така думка не втішає. І все ж я мушу признатися: жити надто довго, понад визначений тобі час, непристойно! Що було б, якби це робив кожен? Давно пора поступитися місцем комусь іншому, і я рада, що останнім часом мені все більше вдається переборювати егоїзм і бажати приходу смерті.
Я почав розповідати Бабусі, що привело мене до неї. Вона уважно слухала, а коли я закінчив, довгенько мовчала, потім подзвонила, щоб подали чай.
— А про мандрівку вже й не думаєте? — зненацька спитала вона, коли ми почали пити чай.
— Ні, — заперечив я. — Навіть сьогодні вранці мене з новою силою потягло до моря. Дорогою до вас я подумав, що коли не знайду якогось розумного рішення, то скористаюся з того виходу, який визволив мене з-під влади моєї тещі, доброчесної жінки, котра з такою обачністю і розсудливістю піклувалася про продовження свого роду. Однак цього разу я потрапив у скрутніше становище: адже тоді своєю втечею я лиш перекреслював плани турботливих батьків, а зараз несу відповідальність за існування майже двох тисяч робітників та їхніх родин.