Р. S. Що було в тій записці? Лише повідомлення про те, що на тобі немає спідньої білизни. Вмістилося у кілька слів. Зрозумій тепер отих чоловіків…
Ти навряд чи змогла б сказати (якби хто спитав), де і скільки ти їздила тієї ночі на своїй «мікрі». Час і простір змішалися в одне ціле, самотні вулиці перетворилися на суцільну одну, та тобі, якщо чесно, було вже добренько байдуже. До тями ти прийшла лише на коротку мить, за інерцією пригальмувавши на світлофорі безлюдного перехрестя.
— Ти часом не заблукала? — Дверцята «мікри» відчиняються, і на пасажирське сидіння поряд з тобою всідається той самий…
— А ти чого тут узявся? — впізнаєш у прийшлому стильно вбраного азіата із непристойно гарними очима.
Він озирає тебе насмішкувато-співчутливо-зацікавленим поглядом, в котрому намішано всього потроху.
— Ти під кайфом, — нарешті констатує. — Я відвезу тебе додому.
— Не хочу додому. Там стіни зсуваються.
— Буває, — розуміюче киває він. — То відвезу до готелю.
До готелю, то й до готелю. Неохоче пускаєш його за кермо, а сама, для безпеки, перебираєшся на заднє сидіння. До готелю, то й до готелю. Щоправда, ти сподівалася побачити якесь дешеве лігво (для неприкаяно гулящих волоцюг) із погодинною оплатою, а бачиш… п’ятизіркове диво, що має дах розміром з вертолітний майданчик.
Приїхали. Ти наче прокидаєшся:
— Ми так не домовлялися!..
Азіат озирається. Та азіата більше нема, замість нього на тебе зверхньо-насмішливо дивиться Ловець Снів.
— А як ми домовлялися?
Невідомо яким чином ви знову опиняєтеся на тому даху. Тільки тепер ти стоїш за один-єдиний крихітний крок від прірви. І до голови тобі лізуть чомусь зовсім інші, не гідні пафосної смерті думки:
— Тоді, в довбаному туалеті… це був ти?..
Він непевно знизує плечима:
— Залежно, кого ти собі уявила.
Ти пригадуєш, що треба розлютитися. Дуже розлютитися. Тоді страх зобов’язаний відступити:
— По-твоєму, я вже не бачу, кого трахаю?!
Однак він, видко, не з тих, кого можна розлютити, коли забажаєш:
— Ти майже тиждень не спала, — чітко окреслює для тебе часовий простір твоїх примарних днів і ночей. — По тому, як швиргонула мною з цього даху. Думала, мені щось зробиться? — сміється. — Для тебе я навіть зробив вигляд, що злякався. І я вмію чекати. Я ж казав, що коли-небудь ти знову заснеш.
— Отже, це сон? — ти не знаєш, радіти тобі чи вкриватися інеєм від жаху. — Я просто сплю на задньому сидінні «мікри»?
— Ти сіла п’яною за кермо. Перевищила швидкість. Забула увімкнути сигнал повороту. Хтозна, може, ти вже спливаєш кров’ю, а на місце аварії виїхали мєнти?
Неправда. Ти надто добре водиш машину. Не перевищуєш швидкості, навіть якщо не встигаєш, бо скрізь встигнути неможливо. І ти не забула б увімкнути сигнал повороту, навіть якби сіла за кермо непритомною. Тож…
— Я жива. Ти не можеш змусити мене стрибнути. Тобі треба ПЕРЕКОНАТИ мене.
— За цим справа не стане, — він нахиляється до тебе і шепоче тобі кілька слів просто на вушко. Потім відступає, аби помилуватись твоїм перекошеним личком. Отак ви й стоїте, не в змозі відвести одне від одного очей — він дивиться оцінююче, а ти — шоковано, наче почула щось таке, чого жодна людина ні за яких обставин чути не повинна.
— А що це тут таке робиться? — лунає раптом викривальний лемент охоронця, що вибрався на дах, можливо, перекурити, а може, й кинутись униз головою, бо довбане життя дістало.
Ловець Снів сахається. Вочевидячки, охоронець не входив до його наполеонівських планів.
— Зачекай! — кричиш ти, та за мить він зникає за краєм даху — легко і невимушено, як пірнальник з трампліна на змаганнях зі стрибків у воду.
Ти ще раз озираєшся на закляклого охоронця.
— Стояти! Я — охоронець!.. Стояти! — тільки й виходить повторювати у нього, бо, бачить Бог, його не навчили, що робити в такій оказії, як оце з тобою.
Треба було стояти. Однак тендітне відчуття рівноваги не належить до твоїх чеснот. І у твоїй свідомості досі метушиться відлуння сказаних Ловцем слів, які просто не могли, не повинні були виявитись правдою, інакше…
…необережний крок, спроба схопитися руками за повітря — і ти злітаєш у порожнечу і сподіваєшся (знаєш), що твоє тіло не торкнеться гладенької, ледь зрошеної дощем нічної бруківки.
Але воно торкається. А далі — нічого. Цілковите затемнення.
Затемнення
На ранок ти знов прокидаєшся у своєму ліжку. У калюжі крові. Ти обережно переводиш подих. Жива. І стіни не зсунулись. А кров — це, звісно (як завжди, несподівано), почалися місячні. Та замість клятого ПМС — якась дивна полегкість у всьому тілі, наче вночі ти перетворилася на пушинку. Знала б — щоночі стрибала б із тих хмарочосів. А потім запатентувала б оті польоти, як цілющі ліки від ПМС. Мільйонів би назаробляла…