— Ну, все, з мене досить! Не знаю, як ти тут опинився, але вимітайся!
— ЯК ОПИНИВСЯ? — схоже, він справді здивований — сині кола довкруг його очей стають ще помітнішими. — Я тобі що, кіт чи акробат, аби видертись на четвертий поверх?..
— А хто вас, тих збоченців, знає? — ти рішуче прямуєш до спальні — збиратися на роботу, де на тебе з нетерпінням чекають «ОХОПЛЕНІ ЛАЙНОМ» та розлючений, як чорт, Андрій. Грюкаєш за собою дверима. Починаєш вдягатися: — Коли повернусь, щоб і сліду твого тут не залишилось!
Малий шкребеться у двері. Зрештою відчиняєш — вже вбрана у пристойну ділову сукню, із зачіскою та на підборах:
— Ну чого тобі? Грошей на таксі?
— Не треба грошей. Я — привид. І оскільки від сьогодні ти мене бачиш, то дозволь тебе привітати. Ти померла.
Ти померла. Тебе знайшли біля підніжжя п’ятизіркового велетня готелю. Це було неважко — ти впала просто до ніг нігерійському дипломатові, що саме виходив у супроводі почту із парадних дверей. Мабуть, він більше ніколи не схоче навідуватись до твоєї країни…
Під вереск і зойк сирен з’являється карета «швидкої». Лише для того, аби констатувати твою смерть і зішкребти твоє тіло з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть). Хтось із перехожих азартно знімає все те дійство на камеру мобільного телефону — щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді — вихлюпнути у всесвітню мережу. А наляканий охоронець (той самий, що застукав вас із Ловцем на даху, як школярів) так само налякано розповідає про твою смерть:
— Та вона точно була божевільна! Розмовляла з кимось, хоча на даху була сама, я вам точно кажу! А потім шугонула собі вниз…
Руки йому тремтять, голова смикається, в нього вдома троє дітей. А йому ще треба відхреститися, що це не він тебе… з того даху.
На цьому сюжет багатозначно уривається. Кілька повчальних слів-реноме з вуст спокійної, наче гламурний удав, дикторки і — пішли спортивні новини від Євгена Зінченка. Потім — прогноз погоди з Інною Цимбалюк.
— …! — матюкаєшся. — …! …! …! — ще матюкаєшся. Аж доки твій словниковий запас інвективів помалу не сходить нанівець. Тоді відпускаєшся. Нецензурні слова, наче магія, відходять, відлітають на болота-яри-пустелі, забираючи з собою усе те, чого не висловити гарною літературною мовою. Зміст твоєї промови (якщо адаптувати його до сторінок цієї пристойної книжки) приблизно такий: «Це не так. Це неправда. Хтось змонтував мою смерть. Ось зараз я приїду у видавництво, Андрій почне верещати — і все одразу з’ясується, стане на свої довбані місця…» Далі йшло детальне пригадування родоводу Андрія (переважно по материнській лінії), а також усіх, хто так чи інакше міг мати стосунок до того, що з тобою сталося.
— Та не переймайся ти так, — пробує непевно розрадити тебе малий (він ще тут, хто б сумнівався). — Усі там будемо. Тобто ми з тобою вже «там»…
Ти кидаєш на нього потужний, весь такий нищівний погляд:
— Може, нарешті скажеш, хто ти в біса такий?
— Мене звуть Сашко. Я — колишній мешканець цієї квартири. Повісився у ванній на перекладині.
Ого! Однак ти з розумінням киваєш і посміхаєшся — так, наче він сказав: «Я щойно переїхав».
— Мені дуже шкода… ну, що ти померла, — зі співчуттям у голосі (вже не дитячому, але ще й не чоловічому) продовжує Сашко.
— А мені як шкода! — додаєш ти і мимоволі озираєшся. Погляд натикається на ваше спільне фото з Андрієм, лишене на згадку після жлобської поїздки до Туреччини. Та й то тільки тому, що ти на ньому гарно вийшла. А зараз це фото видається тобі єдиним зв’язком із жлобською, а все ж реальністю…
— Він — придурок, — ловить твій необережний погляд новий знайомий. — Мені він ніколи не подобався.
— Стривай-но! То ти давненько тут ошиваєшся?
— Відколи помер.
— О Боже! Отже, мені не примарювалось, що двері тут самі відчиняються?..
— Так, — Сашко невинно посміхається. — А ще б’ються чашки та протікає унітаз.
Отже, він тебе бачив. Можливо, голою. Звичайно, голою.
«Сподіваюсь, я хоч була гарна?» — наче блискавка, пролітає думка. Як доказ, Сашко сором’язливо опускає очі. І це доводить тебе до нестями.
— Ти собі нічого не думай! Хата — моя. Я цю хату купила. І щоб ти знав, без посередників! — виголошуєш йому про безліч разів розказуваний предмет своєї погорди. — У хазяйки. Приємної такої жіночки років п’ятдесяти з гаком на вигляд…
— Так то ж Наталка — моя молодша сестра.
— Молодша? — з недовірою перепитуєш ти. — Та зовні вона на добрих років сорок старша від тебе!