Прийомний передпокій. Тут тихо і прохолодно, лиш подекуди з кутків чутно перешіптування та стримуваний, неслухняний, часом нервовий сміх офісного контингенту. Говорять про тебе.
Дихати стало легше. Бо та дурна божевільна сука покінчила життя самогубством, замість, дякувати Богу, того, щоб виважено і планомірно доводити до акту масового самогубства все видавництво…
Падлюки. Радіють. Зараз ще почнуть гуртом танцювати самбу, чи що там танцюється на щорічних карнавалах у бразильському Ріо-де-Жанейро.
Падлюки.
— Я — тут! — влітаєш просто до осередку офісного театру тіней. — І я все чую!..
Та жодне око не зауважує твоєї присутності, жодне вухо не чує твого надривного крику. Тебе не існує. Усім на тебе начхати. І не кажи, що не знала.
Зціпивши зуби, зазираєш до дизайнерського відділу. Генія Ісуса Христа на робочому місці немає. У кутках теж не ховається. Певно, захворів. Або прикидається мертвим, як ти. Та якби ти завітала до нього додому — у захаращену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю міста, то побачила б, що він лежить на холодній кафельній підлозі у ванній і корчиться від спалахів болю — наче який невидимий екзорцист хрестами й прокляттями намагається вигнати з нього душу — хворого на бубонну чуму Диявола. Здається, він кілька днів не спав. Чи не спатиме.
Але ти не завітала. Бо із величних дверей з написом ДИРЕКТОР виповзає сповнене власної значущості, зарозуміле ДЕЩО — Андрій Страхопуденко. За ним, плутаючись у довгій балахонистій спідниці а-ля «я — пристойна дівчина, що ходить до церкви», дріботить налякане нерішуче дівча з очима кольору невизначеності і ріденьким хвостиком зі старанно зібраного волосся. Теж кольору невизначеності.
Під акомпонемент липких офісних поглядів вони заходять до ТВОГО кабінету. Заміна. А ти як думала? Святе місце порожнім не буває. Ти влітаєш туди слідом за ними. Офісний соціум приліплюється до дверей — невже й таку трахатиме? Робляться ставки, шелестять банкноти.
Та Андрій статечно пояснює дівчиську його посадові обов’язки, показує товстим пальцем на купу нечитаного — колишня літредакторка була безвідповідальна блядь. Дівчисько здригається. Як же воно сприйматиме численні сцени коїтусів, якими кишить оте нечитане, як вуличний собацюра — блохами?
Нормально сприйматиме. Бо тоненька золота обручка на її пальці, завважує Андрій, свідчить про те, що вона вже знайшла своє «щастя» і іншим «щастям» до неї — зась. Хоча, бачить Бог, вони не дуже-то й поривалися. З чоловіком познайомилася, напевне, у церкві, куди бігає, як на срачку, бо патлатий батюшка не впускає нагоди подокоряти вірянам, що приходять, грішники, тільки на свята — яйця святити, а буднього дня що, в Господа вірити не треба?..
Отже, з чоловіком вона познайомилася у церкві. І він, швидше за все, теж старанно відвідував меси, запекло вірив у Господа, бо більше у його житті вірити не було у що. А може, то був просто молдавський гастарбайтер, що випадково прибився до храму, переплутавши його із нічліжкою? Та й там і лишився, збагнувши усю намарність свого минулого гастарбайтерського життя…
Навигадувавши такого, Андрій уже й сам почувається незручно. І звідки в нього отакі непристойні думки, адже він з родиною також (раз на рік) ходить святити яйця і сповідатися?
Дівчисько взялося розбирати завали на твоєму столі. Не встоявши перед лукавим, Андрій (проти власної волі) пробує намацати поглядом щось хоча б віддалено схоже на круглий жіночий задок під її спідницею-балахоном.
Не намацує. А хрін із ним, із тим «трахом», — це дівча настільки худе, праведне та залякане, що, певно, дивитиметься на нього знизу догори, як на Бога, а це часто (іноді) краще, ніж секс. А за млосними, пристрасними поглядами він ходитиме у рекламний відділ… чи до секретарки.
Але йти не поспішає. А все ж цікаво, яка ця дівчинка в ліжку? Мабуть, старанна, пунктуальна й відповідальна. Як і в роботі. В той час, як Єва (тебе згадує, царство тобі небесне) була егоїстичним ледачим стервом, що тільки про себе й дбало. У ліжку, в житті, в роботі.
Он воно що? До кабінету (крізь прочинену кватирку, звісно) зненацька вривається роздратований порив вітру і вщент розмітає підлогою купу нечитаного, що пізанською вежею височіло на літредакторському столі. Андрій з дівчиськом незграбно кидаються усе те добро збирати. При цьому інтуїтивно намагаються триматися подалі одне від одного.
Андрієві стає страшно. Бозя всьо бачить, аякже! І коли що, то й покарати не полінується…
Зненацька до рук святої потрапляє рукопис «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ». Певно, про велике і світле кохання, думає вона, бо замість всюдисущого слова «лайно» чисті душі зазвичай бачать слово «кохання».