— Я, мабуть, розпочну із цього, якщо ви не проти? — тихим янгольським голосом пропонує вона.
— Ні-ні! — Андрій чомусь вихоплює у янгола нещасний рукопис. — Він… гм… ще не готовий. Я дам вказівку автору… гмм… доробити його! — і вилітає з твого (тобто уже з її) кабінету.
Офісний планктон, так і не дочекавшись нічого пікантно-екстравагантного, поспішно розчиняється в акваріумі своїх робочих голгоф. Ти — за Андрієм. Він же, зачинившись у своєму царському кабінеті-палатах, вмикає комп’ютер (хоч ти завжди думала, він у нього для краси тут стоїть) і залазить до своїх особистих файлів. Зацікавлено схиляєшся поруч нього. Пароль (який ти кілька разів без успіху намагалася зламати) простий і претензійний:
Я_КОРОЛЬ_СВІТУ
А далі… правда, як тіло утопленика, потворно спливає на поверхню. Не було ніякого дідка-еротомана. «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ» написав Андрій і цнотливо сховався за милозвучним жіночим псевдонімом. Бо хіба личить сурйозному пацанові, що живе винятково «па панятіям», захоплюватись ницо-сентиментальними дамськими романами?
І доки ти качаєшся підлогою од сміху, Андрій поспіхом переробляє свій шедевр на благочестивий лад. Бозя всьо бачить, аякже! І коли що, то й покарати не полінується…
— Як пишеться слово «прєлєстно»? — раптом завмирає він у творчій задумі. — З літерою «т» чи без неї?..
— Через «т», — знічев’я підказуєш йому (напад сміху вже трохи минув).
— Через «т»! — блискавично ловить літаючу в повітрі підказку Андрій.
Ти насторожуєшся. Досі нікому не було до тебе діла — ти проходила крізь людей, через тебе пролітали автівки, пташки та інша блаженна срань світу. А на Андрія ти можеш впливати?
Аби підтвердити цю гіпотезу, підкидаєш йому ще жменю літер, підказуєш цілі слова, навіть будуєш кілька зворушливо-вигадливих речень. І Андрій усе то ловить. Якоїсь миті йому навіть мариться, що за його плечима стоїть Бозя — весь такий осяяний світлом, пафосний і величний. Здається, варто йому озирнутися — і він побачить Його…
Андрій рвучко озирається, ледь не перекинувшись разом зі своїм кріслом-троном на коліщатах. І вихоплює із полірованої поверхні шафи навпроти своє напівобернуте відображення з розгубленим писком та відвислою на ньому щелепою. Розлогим кабінетом знову котиться твій сміх. Андрій наїжачено втягує голову у плечі. Тут щось є. Не виключено, що Бозя. А як нє?..
Зненацька він перестає почуватися Божим обранцем. Хапає нещасний рукопис, пакує його разом із нетбуком у статусний шкіряний порфель, туди ж летять мобілка і портсигар…
— Мене ні для кого немає! — кидає на ходу здивованій секретарці й тікає.
За хвилину його чорнявий тонований «джип» зривається із насидженого місця на парковці і летить, оминаючи міські пробки, в широке мегаполісне нікуди. Та навіть в обіймах коханого джипа Андрій не почувається захищеним. Бо поряд, пристебнувшись ременем безпеки, сидиш ти.
Додому повертається вже надвечір. Наче шматок в’яленого м’яса, вивалюється із осточортілого авто, в якому, бачить Бог, теж оселилося щось нечисте. Лізе сходами нагору. Дзвонить у броньовану фортецю дверей.
За дверима його зустрічає розлючена дружина:
— Де вештався?! — грюкає багатофункціональною праскою об прасувальну дошку. — Гадаєш, я не знаю про ту… ту твою… — далі їй бракує слів.
— Всі ви, баби, однакові, — він бере цигарки і йде палити на балкон.
Однакові?! Вона оскаженіло збирає речі, хапає за руку нічого не розуміюче напівсонне дитинча (без дитинчати ефект був би й близько не той) і їде до матері.
Ти ж залишаєшся. Однакові?!
…Свобода! Якийсь час Андрій просто танцює на радощах, потім на ліжку, потім на столі, цмулить пиво, дивиться футбол. Після трьох пляшок пива і нищівної поразки «наших» (5:0) дещо засмученим сідає за комп’ютер. Дописувати любовно-сентиментальний роман. Порожні пляшки тихенько подзенькують і перекочуються підлогою, наче їх там що хитає палубою примарного корабля. Ти мовчиш. І писати йому не виходить.
…Свобода? Андрій почувається всіма покинутим і забутим. Чухає сраку. Самотньо прямує до унітаза і дзюрить у нього також самотньо.
Перш ніж лягти спати, він ностальгічно вимикає забуту дружиною праску і залишає її на прасувальній дошці у вітальні. А вночі прокидається від того, що хтось тримає її розпеченою біля його обличчя. Ще мить — і…
…він прокидається. Йде на балкон, випалює кілька цигарок, не помічаючи, одна за одною. Повертається. Міцно замикає за собою двері балкона. Здається, міцно.