Отак ви з Сашком ще довго тинялися б серед тих чудес, якби зненацька вас не запримітила одна потворна старезна відьма. Здійнявши покорчені артритом руки до неозорого мексиканського неба, вона на весь базар почала вигукувати якісь прадавні матюки-закляття (іспанською, португальською чи мовою древніх ацтеків), словом, молитися.
Молитви дивовижно подіяли, тож вас, непроханих привидів з далекої України, знесло десь аж на узбережжя Африки.
…Африка прекрасна. Земля сонних ледачих левів, чудернацьких квітів, що нагадують диких тварин, та двох океанів, які розчинилися одне в одному, наче двійко закоханих, біля мису Доброї Надії. І цими двома океанами досі блукає славетна легенда про Летючого Голландця.
— Як, ти не чула? — дивується Сашко.
І він розповідає про опального капітана на ім’я Ван Страатен, що взявся обігнути Добру Надію проти вітру та течії. Але стихія виявилась могутнішою — вона відкинула корабель назад. Засліплений люттю капітан прикликав на допомогу самого Диявола — і вітер одразу ж ущух, хвилі вляглися, а зухвале судно легко обійшло мис. Але з того дня Ван Страатен мусить довіку блукати морем на своєму кораблі, лякаючи старих морських вовків та випадкових мандрівників…
А ще ви зустріли тут привида-співвітчизника — поважного одесита Соломона Керзнера, котрий звів серед просторів Африки власне Загублене Місто — готель «Раlасе» (Сан-Сіті) — втілення розкоші та справжній виклик Творцю. Подейкували, він збив свої статки на алмазних та уранових махінаціях.
— У ділових колах більше полюбляють слово «операції», — статечно всміхається Соломон.
Ще б пак. Усе в його готелі дуже дорого і дуже серйозно. Срібні столові прибори, вишуканий посуд, килими, меблі із рідкісних порід дерева… А височенні (до двадцяти п’яти метрів) стіни увінчані прозорим куполом, з якого вечорами на вас дивиться глибока африканська ніч.
А ніч в Африці настає миттєво — ніби падає завіса. Мить — і суцільна темрява. І підсвічений вогниками бронзовий слон у дворі Соломонового готелю лякає навіть вас, двох бувалих привидів, своєю потойбічною нереальністю. Мимоволі здається, що от-от він зійде зі свого постаменту і важезною ходою Командора рушить просто на вас…
Від слона рятує неспішний займистий світанок. Африка. Навіть сонце тут сходить інакше — по-царськи велично та всевладно-підкорююче. Коли бачиш таку красу, якось зовсім уже не хочеться вірити, що десь неподалік вмирають від голоду діти, а дорослі дядьки з інших континентів їздять сюди на «сафарі». А ще — на замовно сплановані PR-акції-революції, роблені заради того, аби принагідно вкрасти алмазно-нафтові багатства якоїсь «країнки третього світу». І багато-багато життів. Але ж про них не йдеться, коли якийсь дріб’язковий царенко вирішує додати ще один діамант до своєї корони?
Бо навіть острів, що на ньому відбував ув’язнення Нельсон Мандела, здається тут райським куточком — сонце, океан, вічнозелені тропіки. Словом, місце, де немає потреби думати. Африка, зі своєю містичною енергетикою, робить це замість вас…
…На світанку ви з Сашком неквапно простуєте сліпуче-білим узбережжям одного із найгарніших африканських пляжів (Нунгві, здається).
— І в мене було майбутнє, — раптом озиваєшся ти. — Я не хотіла помирати. Як гадаєш, чому так сталося?
Відповідає він не одразу. Якийсь час дивиться кудись перед собою — шістнадцятирічне хлопченя з душею старезного діда, потім переводить погляд на тебе:
— Ти мала дивовижний дар робити саму себе нещасною. Чому ти відкладала життя на потім? Гадала, настане той день, коли ти прокинешся і почнеш жити власним життям? Звісно, ні. Бо починати жити треба було вже там і тоді, негайно. Хіба ти про це не думала?
Тобі стає лячно:
— Не смій залазити до мене в думки! Тебе туди хто запрошував?
— Це неважко — вони ж усі на тобі написані.
— Написані?..
Зазираєш до люстерка Мерилін Монро.
Не віддзеркалюєшся.
— Оце тепер так і буде? Я що, вже така страшна, що й у дзеркалі мене не показують?..
— Та ні, наче нічого. Як завжди.
Ніколи, ніколи не кажіть такого жінці. Краще бовкніть, що вона безумовно вродлива, але сьогодні виглядає трошки… стомленою. Бо буде, як Сашкові.