— Вбити мене надумала? — він ухиляється од люстерка. — Май на увазі, я давно мертвий! — І вже серйозніше: — Привиди не віддзеркалюються. Зазвичай. Бо тоді нас легко помітити. А ти… послухай, ти молода і гарна. Знайшла б собі якого пристойного привида…
Ти заливаєшся сміхом. Пристойного привида, аякже! Якось, посеред пустельної нічної вулиці, освітленої єдиним ліхтарем (всі інші якась мара побила) тобі зустрівся привид Гєника — твого колишнього однокласника, що загинув кілька років тому від «бандитської кулі».
Отже, Гєник. Значно нижчий за середній зріст, у короткій куртці-шкірянці і з по-вовчому загрозливим поглядом, який, певно, відлякав від нього не один десяток потенційних «нєвєст». Днєпропєтровський маньяк, одним словом. Коли бачиш таких, чомусь охоче віриться, що минулого вечора він зарубав усіх своїх родичів, частково з’їв, частково закинув у холодильник, і взагалі, нічо так провів час.
У школі він не був у тебе закоханий. Ні в кого, здається, не був. Та йому багато розуму не треба, аби, плутаючись у словах, запропонувати зараз:
— Я тут подумав… не знаю, як сказати… може, тепер, коли ти теж померла, ми могли б…
Цікаво, що? Повечеряти у примарному ресторані? Чи сходити в неіснуюче кіно? Ні, краще зайнятися невагомим сексом. А потім він тобі освідчиться, як леді з роману…
Проте у відповідь лише чемно всміхаєшся:
— Навряд чи. Оскільки я щойно відійшла у кращий світ, то, як ти розумієш, в мене повно справ…
І хоч ти ще не знаєш, яких саме, проте з полегкістю пірнаєш у темряву і повертаєшся додому до Сашка…
…і ловиш себе на думці, що досі ні з ким тобі й приблизно не було так весело. Отже, земне життя прожите даремно? І враз тобі перестає бути смішно.
— І довго нам отак сидіти? — приречено питаєш у Сашка (ви сидите на килимі біля канапи і граєте в нарди).
— Чому ж? — він дивується. — Можемо перелізти на канапу і розлягтися там, якщо в сраку муляє…
Ви перелазите. Але ти не заспокоюєшся:
— Ні, я маю на увазі — взагалі. Чи довго?
Сашко знизує плечима:
— Мабуть, до самого Страшного Суду.
— А коли буде той Страшний Суд? — з надією перепитуєш ти.
— Хтозна. Певно, Господь Бог ще не вирішив.
І ваша неспішна розмова плавно перекочується на тему Господа Бога. Звісно, нічого про Нього вам невідомо, бо до таких високих інстанцій вас, грішників, не допущено. Принаймні доки не настане Страшний Суд. Самі того не помітивши, ви засинаєте біля підніжжя канапи — ти і твій новий примарний друг.
А на ранок до вас явилися такі гості, що ти відверто пошкодувала про те, що привиди-початківці не можуть убивати.
Вітасик з родиною статечно заходять до твоєї хати, при вході лякливо роззуваються, а переконавшись, що вдома нікого нема, по-хазяйськи озирають твоє просторе помешкання.
— Чого припхалися? Грошей нема! — невдоволено озиваєшся ти буденною фразою, що вже стала у вас за привітання.
Та вони тебе не чують — хоч стій і кричи у них понад вухами.
— Скільки, ти казав, квадратів? — хижо перепитує дружина Вітасика, оглянувши спальню, вітальню (двокімнатна квартира з прохідними кімнатами) та ванну, гармонійно поєднану з туалєтом.
— А я почім знаю? Вона що, дуже мене до себе пускала? — і прямує цмулити цигарку на балкон.
— А ще сестра! — Ксєнія врешті дістається кухні. — Хоча, була б моя воля, я б тебе теж на хрін на поріг не пустила! — переконавшись, що двері за ним зачинилися міцно. Далі, все ще поглядаючи на двері, вона різко розчахує холодильник, вихапує звідти почату пляшку мартіні і одним подихом поглинає те, що в ній лишилося після твоєї наглої смерті.
Ти тріумфуєш:
— А я знала, знала, що вона п’є!
Однак «вона» тебе не завважує. Жбурнувши порожню пляшку на підлогу, для годиться копає її ногою. І щоб усі чули:
— Пляшки з-під бухла валяються! Срач тут розвела, красавіца! А я знала, я знала, що вона п’є! Певно, і кавалєрів водила нємєряно…
Моджахєдки риються у твоїй шафі. Вже щось починають міряти, щось ділити, а згодом — і чубитись за якусь сукенку. Ти зловтішно всміхаєшся: жодній з них вона насправді не личить.
— Нічого там не беріть! — гримає на них мати. — Ми то все продамо. Дарагі вєщі і не ношені майже…
Моджахєдки починають вити. У цю мить вони майже ненавидять Ксєнію. Та крадькома їм таки вдається запхати кілька «вєщєй» під свої светрики в облипку. Мишко як побачить їх у тих «вєщах» — просто впаде ж!
З балкона виповзає Вітасик. Його трохи похитує, бо на балконі теж була почата пляшка. Горілки.
— Нє, ви тільки-но подивіться на свого батька! — театрально сплескує руками Ксєнія. — Де ти, скотино, уже напився?..