Шок? Шоку не було. Втім, як і болю. Фізичного. Просто — спустошення. Цілковите, тотальне і безапеляційне спустошення. Тобі не боліло твоє понівечене тіло, як не боліли б старі, запрані і подерті джинси-унісекс, котрі можна і треба відправити на смітник…
…Ти очманіло повертаєшся, щоб піти, і просто перед собою бачиш темноволосу русалку з розкроєним черепом.
— Картина, — каже вона.
І дивним чином ти переносишся в інший час і простір, а відтак — отримуєш ще один чіткий, страхітливо-незаперечний доказ того, що існувала.
Треба сказати, картина була як картина. Розгонисті мазки-лінії, роблені, певно, в стані наркотично-маніакально-депресивного психозу, поволі складалися у химерну подобу напівоголеної дівчини. Напівоголеної, забуто-знайомої дівчини, що цілком могла нагадувати урбаністичний пейзаж, щоправда, чомусь криваво-бордового кольору (вочевидь, у свідомості автора трапився захід сонця, але самого сонця на картині не спостерігалося — наче його хто вирізав). А вдалині, перехоплена поглядом дівчини, губилася постать чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…
Такі речі або проголошуються збіса геніальними, або ж занурюються у небуття, залежно, з якої ноги встане вранці маститий арт-критик. Поки що, судячи зі скромної відсутності нулів на ціннику, картина перебувала у небутті, ризикуючи лишитися там довіку. Певно, й малював її (пардон, писав) один з тих невизнаних геніїв, що полюбляють дармову випивку, порожні філософські розмови і спати з усіма підряд, бо життя таке несправедливе…
Але повернімося до картини. Вперше Ромчик побачив це творіння рук людських у місцевій галереї мистецтв, куди забрів зі своїм коханням — юною й наївною дівчинкою, що нагадувала йому русалку. Власне, саме так він подумки й називав її — Русалка. А вона звала його піднесено і фатально — Ромео. Вона взагалі була наче не від світу цього: зупинилась перед тією картиною, як зачарована, раптом сказала, що десь вже зустрічала ту дівчину, в той час коли Ромео (краєм ока) просто і по-чоловічому азартно зацінив оголені форми мальованої дівчини і теж не мав нічого проти, аби її зустріти. І щоб вона так само була без одягу. І щоб поряд не було Русалки. Вже тоді він знав, що одружиться з Русалкою, а таких, як ота, мальована, їстиме на десерт…
І так уже склалося, що Ромчика в цей непідходящий момент прихопив живіт, він мимоволі зойкнув, а щоб не зізнаватися (бо ж романтика!), спер усе на картину. Мовляв, така на диво гарна, що йому, Ромчику (тобто Ромео), аж несила спокійно на неї дивитися. А треба сказати, рівно перед тим вони пообідали в одному непристойно елітному ресторані, де Ромчик-Ромео мав дурість замовити якесь екзотичне, цілковито незнайоме йому їдло.
Галерею вони поквапно залишили. Однак Русалка, вочевидь, не забула тієї картини, а Ромчик, просравшись, вніс її до списку Обов’язкових Подарунків (дні закоханих, восьмі березня та інші непередбачені форс-мажори), і ось тепер, коли минуло зо три місяці, вона опинилася перед Русалкою. Щойно розпакована із брунатного фірмового паперу, у важезній рамі (зробленій на замовлення, хто б сумнівався), і — двійко робітників-кур’єрів у комплекті, що вже добрих півгодини допитуються, куди б Русалка хотіла її почепити.
Куди почепити? Вона розгублено відступає. Ця дивна картина віднедавна стала їй мрією, жаданою забаганкою, але чому Ромео не зміг подарувати її особисто?
Тому що він багато працює і сьогодні знову мусить лишатися після роботи, бо хто ж, як не він?.. Це Русалці він так сказав. А сам намилився на якусь вечірку, де старий перевірений друг обіцяв познайомити його із розкішною БІЛЯВКОЮ — такою доступною, аж подих перехоплює. Накупивши презервативів (друг казав брати якомога більше), Ромео пішов на вечірку.
А Русалка нехай чіпляє картину, де хоче. Звісно, йому той шедевр нагадуватиме, як він втруївся і заледве добіг до туалету, але чого не зробиш заради кохання, що переросте у міцний і щасливий шлюб? Згодом Русалка, може, забуде про цей подарунок і Ромео матиме нагоду зняти його і закинути на горище. А ще можна дочекатися, коли митець помре, — і тоді вже точно його творіння буде коштувати мільйони. Художники ж — творчі люди, ведуть нездоровий спосіб життя, іноді відрізають собі вуха, коять самогубства…
Чіпляйте картину у спальні, понад ліжком. Щоранку Русалка буде прокидатися і закочувати очі, щоб уздріти ту неземну красу. Романтика? Ніби прочитавши на відстані його думки, Русалка непевне показує рукою кудись у бік спальні.