…Ромео тим часом вже знайомиться з БІЛЯВКОЮ. Друг не збрехав.
А робітники слухняно тягнуть витвір мистецтва до Русалчиної опочивальні, шпандьорять його над узголів’ям широкого ліжка і зачудовано відступають, аби помилуватися своєю роботою. Тобто роботою художника, почепленою їхніми трудами на стіну, але в цьому випадку хтозна, чия робота коштує дорожче?
…БІЛЯВКА згодна на все.
— Гарно почепили? — для годиться питає Русалка, не в змозі відвести намагніченого погляду від картини. — Сподіваюсь, не впаде мені звідти?
— Що ви, що ви! — зойкають і махають руками вони. — З якого дива їй падати? Ми свою роботу знаємо!
Зрештою вони йдуть. Справді, з якого дива їй падати? Русалка знову зиркає на картину. Дивно. Вона, звісно, не могла би присягнутися, але картина наче… змінилася. Точніше, дівчина на картині. Вона, здається, злегка повернула голову — і погляд, що профілем губився десь вдалині, тепер чітко й оцінююче роздивлявся Русалку. Такий насторожений погляд розчахнутих холодно-сірих очей… І знову Русалчиними думками майнула примарна тінь впізнавання: десь вона таки зустрічала цю дівчину. А ще на картині знову було сонце. І воно котилося, наче почало відлік… чийогось часу. Чи може, їй просто здалося?
…Роздягатися вони починають вже в таксі, за спиною у похмуро-мовчазного таксиста, що на всю гучність вмикає рятівний «шансон». І розпалена пристрастю БІЛЯВКА чомусь дедалі більше нагадує Ромео… оту дівчину з картини. Та його це не зупиняє. Як і те, що іноді Русалка просто моторошно-потойбічно могла читати його думки…
До квартири увірвався протяг, десь рипнули двері. Русалці стало незатишно. Вона зачинила двері, глянула на годинник. Ромео. Він так і не подзвонив. І слухавку не взяв, коли дзвонила вона. Тож Русалка вирішила поїхати до нього додому (от уже два тижні, як вона мала ключі), аби зробити сюрприз, сховатися від очей з картини, а заразом і дізнатися, о котрій годині він насправді повертається з роботи.
…У помешканні Ромео тихо і порожньо. Ніщо не віщувало лиха. За вхідними дверима приїхав і зупинився ліфт. Дзенькнув і повернувся ключ у замку. Ну, нарешті! Голос Ромео. І… незнайомий жіночий сміх. Не дуже усвідомлюючи, що робить, Русалка сховалася в гардеробній. Вона ж хотіла знати правду?
Правда виявилась тут як тут. У неї було фарбоване біляве волосся, модельна зовнішність і вишукано-мереживна спідня білизна. Зараз ота білизна валялася на підлозі, а її власниця в одну мить заскочила до ліжка із Русалчиним коханим. У нього вдома. А тут ще й Русалка. Може, якби Русалка вибралася з гардеробної, вони б полякалися і розпочався б скандал, а так — вони собі займалися своїми справами, а Русалка була невидимою неспокійною душею, що припхалася отак невчасно.
…Зачекавши, доки вони, нарозважавшись, поснуть, вона тихенько покидає квартиру. Нечутно зачиняє двері, їде додому і лягає спати. Сама. Їй не хочеться жити, і вона не бачить, що розпечене сонце на картині вже майже закотилося за небокрай, а дівчина знову повернулась у профіль і погляд її так само загубився десь вдалині. Тієї ночі картина закінчує рахувати її час. Картина, де сонце довіку приречене заходити, а дівчина — відвертатися.
Бо вночі полотно у важезній бронзовій рамі таки падає. І що найгірше — Русалка тоді спить у ліжку. Сама. Її смерть була миттєвою.
…Ти приголомшено відступаєш. Це сталося десь рік тому, вже й не пригадати, коли точно. Ти й була тією БІЛЯВКОЮ. А він — Ромео. Ви з ним познайомилися на котрійсь із Андрієвих корпоративних вечірок, бо він теж був з такої собі корпорації (мережа книжкових магазинів, здається). Розвага на одну ніч. Ти не надала цьому значення і про все забула, так само, до речі, як він. А дехто не зміг забути. Ти й уявлення не мала, що зруйнувала чуже життя.
— Завтра твій похорон, — рівно, без емоцій каже Русалка. — Медекспертизу завершено, тож назавтра тебе ховатимуть. Хочеш — приходь. На похороні люди зазвичай багато про себе дізнаються.
Ти знову глянула на цю чудернацьку мертву дівчину, яка, на диво, не мала до тебе ненависті. Вона й справді була схожа на русалку — довге темне волосся ручаями стікало по плечах, сягаючи нижче талії, великі зелені очі — не такі, як часто буває, — сіре із жовтим, — а по-справжньому очеретно-зелені. Хіба що риб’ячого хвоста не вистачало.
А ти — безсердечна білявка-стерво з янгольськи відфарбованим волоссям в актуальний відтінок цього сезону (хоча після смерті цей відтінок дещо змарнів і потьмянів, а ще, напевне, безнадійно вийшов із моди), лякаючи-глибокими проваллями холодних сірих очей, що їх так любила ховати за цинічними скельцями сонцезахисних окулярів (особливо в похмурі дні?), і тілом, яке навряд чи коли випустила б із дому вбраним у що інше, окрім священних дизайнерських лахів… Колись при житті.