І що він у тобі знайшов, той Ромео? А може, він і не шукав, все сталося саме собою, як зазвичай стається у чоловіків, що мають незабаром одружитися і раптом починають панікувати? А чому ти зробила крок йому назустріч?
Бо ти не інша, ніж світ, в якому ти жила. Світ, що виплюнув тебе із себе, наче пережитий день, від котрого лишаються самі туманні спогади та м’ятий проїзний квиток із пекла громадського транспорту. Світ, що здурів на зароблянні грошей, ставанні обраними та перекручуванні правди на свій комфортний лад. Світ, де видаватися кимось важливіше, аніж бути ним. Світ, де речі показуються такими, як є, і де тобі однаково буде боляче, бо навряд чи ти такого сподівалася. Світ, в якому вже не було кому зберігати вірність, адже Влад зник із твого життя. Отакий він, твій світ, твоє особисте пекло у всій своїй красі, отака ти.
Ти мала б радіти, що пішла. Однаково в тебе не стало б сил так довго посміхатися, обирати і прокидатися в ліжку, з якого пішов Влад. Ну й дізнаватися, що вбила незнайому дівчину. І, мабуть, через те тобі зараз не можна до Влада, адже скільки не намагалася, ти так і не спромоглася ані побачити його, ані відчути. Так, наче для тебе він зник, розчинився. Де? Звісно, у добропорядному житті, облаштованому для нього батьками. І Крістіною.
Місто заволікає мітлою темряви. Русалка тане в сутінках. А ти чомусь вирішуєш розшукати Ромео. І невідома, незрозуміла сила несе тебе до старого парку. Якимсь дикуватим вовчим чуттям ти знаєш: він там. Не в престижному офісному царстві, де йому належить бути (за правом народження чи коефіцієнтом ІQ), не в сріблясто-металевій клітці статусного європомешкання (де, власне, все і сталося), а чомусь там — посеред занедбаного старого парку.
…Ти коли-небудь наважувалась опинитися в парку не найкращого району міста о нічній годині? Правду кажи. Ні? І не треба. Це вдень тут безтурботно граються дітлахи, гуляють закохані пари, тримаючись за ручки, й подекуди визирають з кущів сполохані збоченці, виряджені у довжелезні плащі, наче довбані Zоrrо.
Вночі публіка міняється і страшнішає. Переляканий людський зойк і постріл-тріск розбитої пляшки — нічого, то побилися підлітки.
Нецензурна лайка — знову когось пограбували. У кращому випадку. Вранці там можна буде побачити кілька вибитих зубів та підсохлу кров, що по-кіношному ефектно зяятиме на пощербленому асфальті…
А розваги, вважай, ще й не починалися. Часом трапляється таке, що й самі гопники та злодюжки ходити тут остерігаються (детальніше — у кримінальній хроніці газет твого міста).
Та хіба це про тебе? Тобі тепер усе можна, бо кому ж до снаги пограбувати привида? З цими думками сідаєш на перекошену лавку поряд із безпритульним, що спить, накрившись газетою, і безнадійно всміхаєшся.
Цікаво, всі померлі отак вештаються без діла? Мабуть, ні, бо, якби вештались, цей простір був би переповнений. А ти, ще як була жива, навіть не здогадувалась, що ділиш квартиру із неприкаяною душею самогубця, трошки схильного до вуайєризму. Ходила собі напівгола по хаті… паскудила, де прийдеться… слухала Діму Білана на повну гучність… водила коханців…
А той гиржав з них от уже шість років поспіль. Гиржав і з тебе, коли ти ще була жива і в самій лише спідній білизні готувала сніданки тим, хто й розчинної кави не заслуговував. Навіть якщо взяти до уваги, що готувала препаскудно.
…Почало світати. Безпритульний прокинувся. А ти навіть не пробуєш відсунутись чи підвестися — все одно він тебе не побачить і не відчує.
«Може, й тобі приготувати сніданок, любчику?»
Замість відповіді чолов’яга дістає з-під лавки півпляшки пива і ковтає його одним подихом. Новий день урочисто розпочато. Але ти однаково йому заздриш. Бо це в нього була Русалка. І це він колись був Ромео. А поряд із ним — замотана в брудний пакувальний папір — ота картина-убивця, навіть не вирізана, а видерта з рамки, як свідчення того, що одна мить, одна річ, один-єдиний вчинок можуть знищити все. І та дівчина на картині. Впізнаєш?
— Забирайся, — кажеш йому так, наче він може тебе почути. — Іди, звідки прийшов.
Ромео здригається. Твої слова раптом увірвались і заповнили по вінця його каламутну, розхитану алкогольно-безпритульним життям свідомість. Не вірить. Роззирається. Знову і знову дослухається наелектризованої спустошеної тиші, що спливає вранішнім парковим довкіллям. Потім зривається з місця і біжить геть. Картина і порожня пляшка лишаються забутими на кривій лавці. І та дівчина на картині. То ти впізнала її?