А тепер тобі знову треба здаватися на милість незнайомця. Клята сумочка від Шанель! Зібравши всю свою мужність, ти рішуче дзвониш у величні броньовані двері чергового збоченця. Звідси буде не так уже й легко вибратись, коли що…
Минає хвилина. На радощах ти майже віриш, що за дверима нікого нема, та раптом вони відчиняються і на порозі ти бачиш його — Влада.
— То он воно що… — ти відступаєш. Отже, він — твій сьогоднішній «збоченець». І батьків, звісно, немає вдома, доки синочок буде розважатися.
Забувши про ліфт, летиш східцями вниз. Влад — за тобою. За кілька прольотів він тебе наздоганяє:
— Не знаю, що ти подумала, та мені справді потрібна натурниця!
— І хто б оце сумнівався! — ти відштовхуєш його від себе. — То граф Дракула, виявляється, художник?
— Он, як ти мене називатимеш? — і його гарних, принадно окреслених губ торкається усмішка. Щира. Ти дещо танеш.
— Нема чого волочитися за мною і дивитися, які книжки я читаю!
— Пробач. Вийшло, ніби я стежив за тобою.
— То стежив би собі, а переслідувати ж навіщо?
— Бо мені потрібна натурниця. А ти, кажуть, найкраща.
Ти насторожуєшся:
— Хто таке каже? — ну, звісно, до нього вже дійшли чутки…
Замість відповіді хлопчик-мажор дістає з кишені джинсів м’ятий аркуш паперу, котрий ти запримітила в нього ще на тій лекції-філософії. З показною байдужістю (тільки б рука не здригнулася!) ти береш у нього той аркуш. На білому тлі — ескіз простим олівцем — твоє замислене обличчя, у виразних сірих очах от-от спалахне посмішка. Треба ж, а ти й не знала, що буваєш такою…
— Ти просто створена, аби з тебе писати картини, — раптом зізнається він. І вже з благанням: — Погоджуйся! Гроші — не проблема.
І то правда. Проблема — це він. Ти рішуче повертаєш йому ескіз. От і побачила…
— Натурницям не платять багато, — тобі треба йти.
— Тоді ти будеш першою, якій заплатять.
— Наперед, — іти вже, може, й не треба…
— Без питань. То скільки?
Ти зухвало називаєш йому вартість сумочки від Шанель, а він, не зморгнувши оком, платить тобі готівкою. Ви піднімаєтеся нагору. І ти бачиш, що Влад справді художник — у просторій, розкішно прибраній квартирі він веде тебе до майстерні з мольбертами, фарбами та іншим безладно розкиданим мистецьким причандаллям. І картинами. Ти оглядаєш готові полотна (портрети переважно) з неприхованим подивом та цікавістю: за час роботи натурницею ти бачила багато талановитих картин.
Та його роботи були інакші. Принаджували якоюсь відвертістю, глибиною, небаченою тобою досі, — так, наче писав він не живих людей, а їхні оголені душі, втрачені сподівання, їхні життя, врешті-решт, з усією їх правдою і брехнею…
Серед них ти впізнаєш старе, переоране зморшками обличчя безпритульного, що валандається неподалік вашого університету, збираючи порожні пляшки та недопалки. Подейкували, колись він був поважним викладачем вашого престижного вузу, але мав дурість закохатися у студентку-першокурсницю. А відтак втратив усе — роботу, дім, сім’ю, повагу родичів-друзів-колег. Згодом — і оту студенточку, яка була винна хіба у тому, що мала уста Анджеліни Джолі, груди Памели Андерсон, ноги Хайді Клум, і при всьому тому багатстві не хотіла неприємностей.
Ти так і не наважилася підійти до безпритульного і спитати, чи було воно того варте. А Влад наважився. І спитав. І написав з нього картину.
— Де ти навчився так малювати?
Тепер подив оселяється і в його по-циганському незбагненних очах:
— Ніде не вчився. Хіба ж цього треба вчитися?
Ти непевно здвигнула плечем. Вже тоді ти мала б насторожитися. Бо ти теж колись мріяла навчитися малювати, та, як показало життя, далі веселих чортиків справа не пішла.
— То що, почнемо? — кажеш, аби відволіктися від непотрібних думок, що наповзають мурахами.
Авжеж. І Влад просить тебе розташуватися, якщо тобі не важко, на канапі біля вікна (там гарне освітлення — саме таке, як йому треба). Не дочікуючись, коли він скаже тобі роздягатися (бо ж заплатив гроші), ти невимушеним рухом скидаєш із себе легку літню сукню. Під нею — нічого.
Він завмирає.
— То ти малюватимеш чи будеш витріщатися? — ніби між іншим, питаєш у закляклого, як соляний стовп, митця.
Нарешті до нього повертається здатність рухатись і розмовляти:
— Я портретист. Мені потрібне лише твоє обличчя. Точніше, половина обличчя. Профіль. У тебе надзвичайно гарний профіль…
Отакої. Ти ладна провалитися крізь землю (точніше, під натертий до блиску паркет цього коштовного помешкання) разом зі своїм надзвичайно гарним профілем вкупі. Але вигляду не показуєш. Ну, зробила дурницю. Не вдягатися ж тепер назад.