А філософію в універі він завалив не тому, що лінувався, як ти, а тому, що й не міг її здати — його напівзруйнований мозок не розумів і не усвідомлював нічого з того, що розказував старий дідуган-професор. А ще Влад тижнями, місяцями часом замикався в собі і міг жодного слова не сказати оточенню, занурюючись у свій власний, тільки для нього існуючий світ…
— Де Крістіна? — верескливо-знервовано запитує мати.
Влад опускає очі. Крістіні сорок п’ять років, вона — медсестра-доглядальниця, на яку вони зазвичай лишали сина. Вочевидь, він знову заплатив їй, аби вона зникла.
— То й що? — запізніло-шоковано дивуєшся ти. — Мій старший брат Вітасик теж майже не вміє читати і цього не приховує, але така прикрість нікому не видається нонсенсом…
— Ви медсестра? — підступає до тебе його батько.
— Ні.
— Все ясно! — він відступається. — Я мав би про це подумати, врешті-решт, наш син уже дорослий…
Так тебе ще не принижували. Влада, вочевидь, теж.
— Ми хочемо одружитися, — зухвало оголошує він.
Ти завмираєш. Матуся втрачає свідомість. Батько, звісно, негайно кидається до неї. Влад лишається стояти на місці. Зрозумівши, що випробуваний спосіб цього разу не заквітчався успіхом, мати підозріло швидко приходить до тями:
— Ти не можеш одружитися! Ти взагалі нічого не можеш! Ти невиліковно хворий, забув?! А вона…
— Я згодна, — як грім з ясного неба, лунає твій рішучий і дзвінкий від хвилювання голос.
Усі троє озираються на тебе. Батько — шоковано, мати — зневажливо, і тільки Влад — із надією. Він бере тебе за руку, і разом ви покидаєте це розкішне статусне помешкання, де він завжди приречений бути хворим. Ото й уся таємниця.
Наче стара ворожка в дертому лахмітті, до міста неквапом закралася ніч — раптовими спалахами, феєрверками, розмаїттям запахів та скриків-голосів. Ту ніч ви провели у готелі — осяйному п’ятизірковому велетні-хмарочосі — в апартаментах із виходом на дах — звідти, поважно сказав менеджер, коли ви похапцем знімали номер, відкривається «просто вже неймовірний краєвид на місто»…
— Ти знав про цей краєвид? — здивовано питаєш ти, щойно ви підіймаєтеся на дах — місто на картині Влада просто-таки списане із мегаполісного провалля, що поволі розгортається під твоїми ногами.
— Так, — він безхмарно всміхається. — Раніше я часто приходив сюди малювати. А ще тут — найяскравіші зірки…
Ти бездумно задираєш голову, аби помилуватися тими зірками. Звісно, це не перша оказія в тисячолітній історії людства, коли хлопець приводить дівчину в усамітнене місце, щоб… показати їй найяскравіші зірки. Хоча у випадку із Владом можна було не сумніватися, що зірки.
Кілька з них, іскристо спалахнувши, раптом зриваються з небосхилу і одна по одній згублено летять додолу. Ти зачаровано летиш за ними поглядом. І раптом, непрохано похитнувшись, втрачаєш рівновагу.
Надивилася? Зараз так само спалахнеш, зірвешся і загублено впадеш до ніг заклопотаному державними справами нігерійському дипломатові. Надивилася?..
Наступної миті ти опиняєшся в обіймах Влада. В його очах — несподівано злетілий страх — він ледь встиг перехопити тебе над прірвою, в котру ти ледь не вступила, замислившись про щось далеке й неважливе.
— Пробач, — навіщось вибачаєшся.
Він ще міцніше притискає тебе до себе і ледь набіглий серпанок страху тане, розвіюється на попіл у його темрявих, по-циганському палаючих очах, змінюється у щось інше, чого ти ще в них, зізнайся, не бачила.
— Я чую, як б’ється твоє серце, — а голос звучить хрипко і хвилююче, як в Аль Пачіно з «Адвоката диявола».
Тож ти більше не вагаєшся:
— Тут і зараз чи зачекаємо до весілля?
А отепер ти чуєш, як б’ється його серце. І як здригнулися сильні руки, що не відпускають тебе з обіймів:
— Ти маєш знати. Я ще ніколи не був із жінкою.
«Ще б пак. Ти ж два місяці від неї відмовлявся». Та замість узвичаєної посмішки дивишся на нього напрочуд серйозно і виважено. Дивишся очима закоханої жінки.
— Все, що ти зробиш цієї ночі, буде правильно, — і в розплавленій блакиті твоїх очей, що навіть у непевних відблисках ночі зараз лишається блакиттю, промайнула сполохана тінь таємниці, в котрій немає потреби зізнаватися. Йому. Бо він і так усе про тебе знає.
Те, що сталося далі, тобі ніколи не стане сили усвідомити чи як слід пригадати. Бо світ замерехтів і закрутився всіма своїми барвами й відтінками барвів, щойно, не знати як, ви опинилися в ліжку, до якого звивався слід із забуто скинутої одежі. І Влад перекинувся на зірваного з ланцюга диявола.