А потім університетським містечком поповзли чутки. Щойно вони дісталися високого кабінету ректора, Влада відрахували з університету. Без попередження. Наступного дня й ти забрала свої документи. За рік до отримання диплома про вищу освіту. Дівчата-однокурсниці знову назвали тебе безпросвітно дурною. Бо це ж якою дурною треба бути, аби відмовитися від усього заради ТАКОГО ХЛОПЦЯ? Щоправда, у словосполучення ТАКИЙ ХЛОПЕЦЬ вкладалося тепер дещо інше значення, про гілки та родинне дерево, треба сказати, більше не йшлося. Ти так само відіслала їх куди подалі. Разом з усіма на світі словосполученнями, гілками й деревами.
Отоді Влад розлютився по-справжньому. Ви навіть два дні не розмовляли, аж доки випадково не помирилися в ліжку. Потім ти швиденько знайшла у якомусь видавництві роботу коректора на півдня, закінчила експрес-курси медсестер і зовсім не вважала, що йдеш на якусь там самопожертву. Коли Владові ставало недобре (зазвичай після телефонних суперечок з батьками), ти колола йому призначені лікарем препарати (нейролептики, антидепресанти та антиконвульсанти переважно) і довго-довго тримала його в обіймах, міцно притискаючи до себе, аж доки напад минався.
На розмови з тобою терпіння у його батьків бракувало. Бо щоразу (коли ти випадково брала слухавку) ваші словесні баталії зводилися приблизно до такої оказії (головну арію виконує мати; татко — бек-вокал):
ВОНИ: Якого біса ти з’явилася? Дівчата його не цікавлять!
ТИ: А хто ж, коли ваша ласка? Хлопці?
ВОНИ (пафосно і велично): Його цікавить живопис. І все. А тут — ти. Що, як з тобою він не зможе більше малювати?..
ТИ: Я — натурниця. Що інше можна зі мною робити, окрім як малювати? Принаймні ваш син тільки малював (розбещено-хтива пауза). До певного часу.
ВОНИ (обурено): Шльондра ти, а не натурниця! І як тільки він вирішив з тобою одружитися?! Та ви не зможете жити разом. Він — особливий, а ти — звичайна. Ти зруйнуєш його!
ТИ: Для цього він має батьків.
Все. Ні в чому не винна телефонна слухавка озивається короткими роздратованими гудками. Ти вдоволено посміхаєшся. Все.
І тобі не було страшно. Бо потім ви з Владом могли цілу ніч поспіль ганятися одне за одним майстернею, бризкатися фарбами і кохатися, а зі стіни навпроти на вас дивилася картина — твій персональний янгол-охоронець, і ти вірила, що вона нізащо в світі не дозволить, аби з вами обома сталося щось моторошно-невиправне.
Десь у ті дні в поле твого зору потрапив чорний одноокий вуличний кіт із перебитими лапами. Ти розказала про нього Владові. Наступного дня кіт оселився у вас вдома. Дивно. І як тільки Влад примудрився його спіймати?
Це вже згодом від сусідки ти дізналася, що Влад його й не ловив. Кіт сам прийшов до нього, варто було йому подивитися у котовий бік.
Ні, було в твоєму обранцеві все ж таки щось потойбічно-диявольське…
А потім (Три Місяці З Дня Вашого Знайомства) він подарував тобі браслет-обіцянку — золотий ланцюжок з кулоном у вигляді напівсерця. Інший уламок серця він причепив до нашийника котові — ніби розділяючи порівну між вами свою любов. Ти тоді спробувала приревнувати, але кіт (наче за мовчазним наказом Влада) почав лащитися й до тебе — і ти здалася — віддала йому частку й своєї любові.
Незабаром (після того, як Влад зникне з твого життя) котові дістанеться вся до решти твоя любов. Тоді ще ідеальна любов.
І десь у ті прощально-осінні дні ти написала перші розділи своєї книжки. А от вони ідеальними не були. Тож ти закинула їх до кращих часів і розчинилася в коханні до чоловіка, що сам був неначе книгою. Непрочитаною. Або ненаписаною.
Якось ти обрала день, щось набрехала Владові (чи він повірив?) і пішла до бібліотеки. Аби дізнатися все-все про синдром саванта. До бібліотеки — щоб уже напевне. Бо інтернетівські побрехеньки давно не справляли на тебе належного враження.
Бібліотечний напівморок зустрів тебе настояними на пожовклому папері та старій друкарській фарбі книжковими запахами, що гніздилися перекошеними полицями аж до самої вогко розтрісканої стелі. І тишею. Завсідники бібліотек знають, що порушення тиші тут зараховується до найстрашніших кримінальних діянь. І коли який заблуканий студентик спробує бодай засміятися, аби розважити дівчину, з котрою тільки-но починав знайомитись, старі засушені бабці-біблотекарки тієї ж хвилини розгніваними шуліками налетять на нього. І примусять замовкнути. Добре, хоч не назавжди. Бо тут належить мовчати. Говорити мають книжки. Дарма що їм (більшість з них лишилася у спадок із радянських часів) буває нічого сказати нам у наш час…