Прізвисько «Людина-iPod» Дерек отримав, коли з’ясувалося, що він може зіграти будь-який музичний твір, ледве його прослухавши. У дев’ятирічному віці він уже грав свій перший великий концерт у Лондоні з Королівським філармонічним оркестром.
…Джеймс Генрі Пуллен, що відомий як Геній Ірлсвудського притулку, народився у Лондоні в 1835 році взагалі глухим, німим та геть розумово відсталим. Ще в дитинстві почав виготовляти дерев’яні кораблики й малювати. У притулку, де навчали ремесел, Джеймс і став видатним теслею. Якщо йому бував потрібен який інструмент, він легко виготовляв його сам. Цілими днями Пуллен працював з деревом, а вночі малював примарні у місячному освітленні коридори притулку. А одного разу за описом у газеті зобразив облогу Севастополя у Кримській війні. Та головний шедевр Пуллена — модель корабля «Трейт Істерн». Він працював над ним довгих сім років, старанно відточуючи кожну деталь. Особливо — мініатюрні крихітні меблики салонів.
…Однак найвідомішим савантом усіх часів вважається уродженець Солт-Лейк-Сіті — такий собі Кім Пік. Ще в ранньому дитинстві у нього було виявлено аномалії в розвитку головного мозку, як то нерозділеність правої та лівої півкуль, що у Кіма складали суцільний блок. Тож непересічний геній не в змозі самостійно себе обходити і навіть не знає, як увімкнути світло. Він не може без допомоги перетнути вулицю і страждає від дисфункції спілкування. Одного разу Кім спитав у батьків значення слова «конфіденційний». Ті жартома (знайшли з кого жартувати — з дитини!) порадили малому зазирнути у словник. З того часу Кім Пік прочитав понад вісім тисяч книжок і кожну з них він пам’ятає дослівно.
Таких, як він, називають «мега-савантами». Світ дізнався про нього завдяки славнозвісному фільму «Людина дощу» з Дастіном Гоффманом у головній ролі.
Готуючись грати саванта із фотографічною пам’яттю, переповідають, актор довго спілкувався зі своїм живим прототипом. Гоффман вивчав його жести, міміку, манеру рухатись, розмовляти… Згодом, принагідно отримавши «Оскара» за цю роль, він просльозився і сказав своєму «вчителеві»: «Може, я й зірка, але тільки на твоєму небосхилі»…
— Ото просто так взяв і сказав? — на твоїх очах теж виступають такі-сякі сльози.
— Так і сказав, — чоловічок підводиться. І вже інакше: — Прокидайся.
— Що?..
— Прокидайся, кажу!
Підводиш голову. Довкола — порожньо. І майже темно. Трохи віддалік невдоволено блимають посоловілим оком кілька насторожених ламп псевдоденного світла…
Прокидаєшся. Над тобою стоїть, по-хазяйськи спершись на швабру, огрядна тітонька-прибиральниця:
— От молодьож пішла! Ні стида вже ото, ані совісті! Бере отако і спить! І де ж ви, людоньки, думали? У бібліотеці!..
Ти очманіло зриваєшся з місця. Дивакуватого чоловічка — наче корова язиком злизала. А ти заснула. Писком у газету. А на розгорнутій сторінці тієї газети — чорно-білий портрет того дивакуватого чоловічка, підпис КІМ ПІК, дата народження, смерті і — простора, по-науковому розлога стаття…
— То я заснула?..
Огрядна прибиральниця вже ладна вбити тебе своєю шваброю:
— Господи Боже і всі святі Його, воно ще й огризається! А вночі ти що, курво малолітнє, робиш? Додому йди!
Ти йдеш. Хоча, ні, принижено й жалюгідно тікаєш. Кім Пік мертвий. І Кім Пік розмовляв з тобою. Який там квадратний корінь із 3764928?..
У тебе голова пішла обертом. Але заміж виходити ти не передумала.
Наближався день весілля. І отоді до справи вирішила взятися Енн Марі Скотт. Вона подзвонила тобі десь опівдні — ти саме була на роботі — і сказала, що «вам треба тактовно поговорити». Зрештою, вона твоя мати. І в кого, як не в неї, має боліти за тебе серце?..
Тож тобі не лишилося нічого іншого, як відпроситися з роботи раніше (Енн Марі Скотт та її зболене серце не звикли чекати) і під дивним, якимсь оцінююче-липким поглядом генерального директора, а заразом і власника видавництва (Андрій Олексійович, здається) вирушити до кав’ярні за рогом, де за столиком на двох за чашкою кави-американо сиділа Енн Марі Скотт. І вона одразу (тактовно) дає тобі зрозуміти, що мова піде про Влада, позаяк… з’ясувалися нові обставини стосовно… цього молодого чоловіка. Вочевидь, довго підбирала слова.
— Зрештою, він тобі… нікого не нагадує? — обережно (тактовно) цікавиться вона.
— А повинен? — ти зустрічаєш її у всеозброєнні.
— Він схожий на диявола! — трагічно вигукує Енн Марі Скотт. Тактовність як рукою знімає. На вас уже починають озиратися.
— Ні, це диявол трохи схожий на нього, — кажеш ти так само голосно, щоб озиратися перестали. — А Влад — це чоловік, якого я кохаю і, як би банально те не звучало, збираюся провести з ним решту свого життя.