Енн Марі Скотт нахиляється до тебе, судомно хапає тебе за руку:
— Послухай, в житті кожної жінки трапляється чоловік-диявол, — каже вона швидко-швидко, наче боїться не встигнути. — Такі чоловіки не схожі на інших, з ними ніколи не буває нудно, та й у ліжку з таким ніхто не зрівняється… — театральна пауза. — Але жоден чоловік-диявол ще не зробив жодну жінку щасливою!
— Тому що батьки не дозволили? — наївно перепитуєш ти.
Енн Марі Скотт розлючено губить рештки свого янгольського терпіння. Ти маєш два дні. Якщо за цей час не позбудешся свого «диявола», вона тобі більше не мати.
— А ти певна, що коли-небудь нею була? — спокійне, просте і відверте запитання.
Два дні. І вона навіть забуде те, що ти тільки-но сказала. Натомість ти отримаєш п’ятнадцять тисяч доларів у своє необмежене володіння, розпорядження й користування.
— Хочу тридцять, — і ти без докорів сумління кажеш їй те, що сказала батькам Влада, коли мова зайшла про гроші.
Енн Марі Скотт роздратовано підводиться. Риється у своїй брендовій сумочці без дна:
— Твій батько був такий самий! — на столик разом із м’ятою готівкою за каву падає якась картка з ім’ям та адресою. — Заради нього я навіть кинула батька Вітасика! Я кохала його. Та жити з ним не змогла. І ти не зможеш! Зараз він тут. Сходи подивися, на що згодом перетвориться твій Влад! Два дні.
Ти хапаєш її за руку:
— Мій батько — савант?..
— Пробач, — якась сила знову садить її на стілець. — Я мала б раніше тобі сказати. Але ж ні — і сталося так, як в одній з моїх дурнуватих книжок!..
Так, твій батько — савант. А отже, й у тобі десь дрімає ця клята невиліковна недуга. Додай сюди диявольські гени Влада і — прокинеться вона у ваших спільних дітях. І отоді ви пожалкуєте, що народились на світ! Грає трагічна музика.
Ти замислюєшся. Понад усе ти жадала від Влада дітей. Бо коли кохаєш, хочеться взяти від коханої людини все, без решти поглинути і її саму, не лишивши кому іншому від неї навіть крихти. Принаймні так у тебе чомусь виходило. А тепер у вас не буде дітей?..
— Хай так. Тебе це не обходить.
Енн Марі Скотт пафосно йде. Адреса — психлікарня у передмісті. Але ти мусиш побачити свого батька — вже не заради Влада, а просто заради себе — аби переконатися, що твій батько існував у природі й при цьому не був Стіві Вандером чи Юрієм Гагаріним…
…Лікарня виявляється старим півзруйнованим палацом якоїсь давно вмерлої графині. Запущеними алейками столітнього саду тиняються привиди-пацієнти, зграйками ельфів туляться в мармурових альтанках, щоб пограти у шахи, а може, влаштувати «політ над гніздом зозулі». Бароко, божевілля і смерть. Ти не здивована. В радянські часи всі палаци й церкви, з котрих віяло старовиною, пристосовували до нагальних потреб молодої соціалістичної держави, дарма, що там можна було облаштувати музей.
У стерильному передпокої з рудиментарним холодним каміном та застиглим мовчазним роялем (теж у стилі бароко) тебе зустрічає старенький лікар-професор — він так само чимсь схожий на примару-дворецького з аристократичних часів графині. І тільки вицвіла блакить його швидких розумно-насмішкуватих очей свідчить, що він ще живий. Не привид. Поки що.
Коли тобі врешті (затинаючись і вриваючись на півслові) вдається пояснити йому, чого ти, власне, тут, він веде тебе на горішній поверх під самим дахом, відмикає важезним різьбленим ключем величні дубові двері графських часів і — ти бачиш перед собою не стільки старого, як зовсім вже сивого кремезного дядька, ременями прикутого до лікарняного ліжка.
Синдром саванта. Його очі заплющені. Він — не тут.
— То він… небезпечний?
— Що ви! В минулому — видатний піаніст. Та що там видатний — геніальний! Він і зараз трохи грає, коли судоми й конвульсії не дошкуляють.
— І часто таке буває?
— Що п’ять хвилин.
— Грає?
— Конвульсії.
Ну ти й дурна! Гадаєш, його прив’язали, щоб він усіх тут не повбивав роялем? Із синдромом саванта нашкодити можна тільки собі.
— Йому недовго лишилося, — наче гід-екскурсовод, каже лікар. — Восьмисантиметрове утворення в середньому мозку. Неоперабельне. З дня на день чекаємо крововиливу.
— Можна, я трохи посиджу біля нього? — раптом питаєш ти.
Лікар здивовано позирає на тебе:
— Будь ласка. Давненько до нього ніхто не приходив. Хтозна, може, він ще прокинеться і зіграє нам Рахманінова перед вечерею? — І, насвистуючи якусь мелодію, старезний психіатр-примара покидає палату.