— Підсвідомо — не хоче, — його логіка залізна і проста. — Нащо твоєму другові читання й письмо, якщо він має живопис? І тебе. Бо ти й без того кохаєш його, чи не так?
— Його мозок помирає!..
— Звичайно. Ті частини мозку, якими він вперто не користується, просто приречені відмирати. З часом. Тож відчиняй двері або вимітайся, — зиркає на годинник. — Друга ночі, як-не-як!
Тобі стає моторошно. Цей лікар — вночі він зовсім інакший. А що, як щоночі (рівно о дванадцятій?) у нього вселяються душі усіх померлих тут від нудьги (нерозгаданих медичних таємниць) психіатрів? Тільки очі лишаються тими самими — вицвіло-блакитними, живими, насмішкуватими. Аби хоч якось приховати непрохано наповзаючий страх, ти присідаєш біля свого нареченого. Намагаєшся упіймати його погляд:
— Владе? Ти чув, що сказав цей лікар? Зараз друга ночі. Ходімо додому…
Даремно. Він не чує тебе або ж просто, якщо вірити цинічнім теоріям психіатра, не хоче чути. Двері зачинені. Ти крапля за краплею починаєш втрачати так довго стримуване терпіння:
— Ходімо додому! Якщо ти зараз не підведешся і не підеш, тобі доведеться ночувати тут, а мені — під лікарнею, бо я теж нікуди без тебе не піду!..
Лікар з цікавістю спостерігає за вами. Зараз ще дістане блокнотик і почне щось записувати. Жоден м’яз не здригається на Владовому обличчі. Ти підводишся:
— Добре. Ми залишаємось. Але… скажи хоч слово!
Слів нема. Ти повертаєшся до нього спиною і у відчаї дивишся на примару-лікаря. Саме час визнати свою поразку.
— Де ти так довго була, Єво?
Ти озираєшся. Влад спитав це, наче й нічого не сталося. І підвівся. Отепер лікар і справді дістає блокнотик. Згодом — викликає для вас таксі.
Тієї ночі ви кохалися наче востаннє — пристрасно, довго і відчайдушно. Ти нізащо не хотіла випускати його зі своїх обіймів — боялася, що він знову зникне і більше ти не зможеш його відшукати. Швидше б уже весілля. Тоді ти ще вірила — люди не зможуть роз’єднати того, що поєднав Бог.
Наступний день тягнувся нестерпно довго і тоскно. Робота валилася у тебе з рук, рукописи не читалися, помилки вперто не бажали шукатися і виправлятися. А тут ще й головна літредакторка, в якої завжди знаходилося для тебе добре слово, мовчки зібрала свої речі і пішла. Вся робота лишилася на тобі. А ти весь час зиркала на годинник, ніяк не могла дочекатися, коли ж скінчиться цей клятий робочий час, — і ти знову зможеш опинитися поряд із Владом…
…Нарешті годинникова стрілка ліниво доповзає до шостої вечора. Зриваєшся з робочого місця. І коли ти вже готова вислизнути з тенет осоружного видавництва (треба буде ще заскочити до флористки — замовити квіти для весілля), тебе наздоганяє невдоволений оклик рудої, манірної й зарозумілої секретарки:
— Андрій Олексійович хоче тебе бачити!
За крок до рятівного порога ти зупиняєшся. Приїхали. Тільки Андрія Олексійовича тобі зараз бракує — з його царським гонором, смішними витребеньками та якимись дивними поглядами, котрі дедалі частіше летіли у твій бік. І тобі вкрай не подобалися оті липкуваті погляди його неприємних очиць — маленьких, колючих, світло-карого кольору свіжого лайна. Так, лайна. Але робити нічого. Ти повертаєшся. Нерішуче стукаєш у величні, ледь не броньовані двері з претензійним написом ДИРЕКТОР:
— Андрій Олексійович?
Він розпливається у масній посмішці:
— Заходьте, Єво. Називайте мене просто Андрій.
Андрій, то й Андрій. Та тобі чомусь одразу не сподобалося, що він назвав тебе на ім’я — з його вуст воно прозвучало якось… ницо, розбещено й непристойно. Але ти зупиняєшся навпроти його велетенського письмового столу.
Він діловито порпається в паперах:
— Скільки ти заробляєш у цьому видавництві? — миттєво переходить на «ти».
Ти називаєш свою мізерну платню. Він урочисто оголошує суму, вдесятеро більшу твоєї:
— Оце стільки ти матимеш на посаді головного літературного редактора. Якщо погодишся на цю посаду, звичайно. Бо твоя попередниця, на жаль, виявила бажання піти від нас. Я довго думав, ким її замінити. І вітаю — вирішив зупинитися на тобі!
Тобі голова пішла обертом. Та що там — трьома обертами. В цю мить тобі чомусь не пригадалися розширені у відчаї, вражені очі старенької тітки-літредакторки, що зовсім не були схожі на очі людини, яка добровільно «виявила бажання піти» з добре оплачуваної роботи. Мить вагання і…
— …напевне, я згодна.
— От і добре. — Андрій статечно підводиться. — Я більше, ніж переконаний, ми чудово спрацюємось! — якось аж надто спритно опиняється біля тебе. І його рука владно лягає тобі трохи нижче талії.