— Що… що ви робите?..
Замість відповіді він рвучко розвертає тебе до себе, одним рухом рве за розпіркою на тобі спідницю і штовхає на свій раритетно-письмовий стіл. Зметені папери метеликами розлітаються кабінетом.
Скажи, що досить. Припини це. Поясни йому, що за тиждень ти маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. Та ти не можеш. Щось у тобі наче заклякло. Він похапливо розстебнув штани. Різкий біль. Шок. Ти й уявлення не мала (тоді), що з тобою це зробить хтось інший, окрім Влада. Та ще й ОТАК — по-буденному байдуже і брутально, не питаючи, хочеш ти того чи ні.
Хоча твоє НАПЕВНЕ, Я ЗГОДНА стосовно роботи було для нього, вочевидь, згодою й на секс. Або на те, що він розуміє під словом «секс».
Важко дихаючи, Андрій врешті сповзає з тебе. Він непогано провів час. А для тебе все сталося так швидко, відразливо й несподівано, що ти й подумати не встигла про те, аби щось відчути. Пробуєш підвестися. Щось слизьке і гаряче розтікається по твоїх стегнах. І раптовий поклик нудоти, судомно здійнявшись зсередини, згинає тебе мало не навпіл. Тебе рве й вивертає просто на пухнасто-білосніжний килим, що ним встелено паркет цього високого кабінету.
Андрій, як був, так і лишився стояти й дивитися на тебе із роззявленим від подиву ротом. Звісно, він здогадувався, що жінки від нього не в захваті, але жодну після того (мався на увазі «секс») досі не вивернуло йому просто попід ноги так відверто й безпосередньо, як оце тебе…
Щойно нудота відступає, ти мовчки підводишся, витираєш рукою губи і (доки він не сказав тобі прибрати) грюкаєш дверима його кабінету. Кулею залітаєш в туалет. Там все починається спочатку. І коли тобі вже здається, що ти виблювала до унітаза й свій шлунок, безсило натискаєш на важіль зливу. Потім довго вмиваєшся, знавісніло відтираєш зі своєї спідниці та стегон в’язкі сліди сперми генерального директора (а заразом і власника) видавництва. До дзеркала зазирати теж бажання нема. Нащо тобі дивитися на дурну дівчину, яку щойно зґвалтували? Так це, здається, називається?
Заточуючись, виходиш із туалету. Секретарки на місці уже немає. Хтозна, чи й була вона, коли ти вибігала з кабінету ДИРЕКТОРа, чи пішла, плачучи, додому, бо Андрій Олексійович сьогодні трахнули НЕ її…
Ти машинально хапаєш свою сумочку, прикриваєш розірвану до половини спідницю плащем, спускаєшся ліфтом і прямуєш вулицею. В нікуди. Додому тобі не можна — Влад миттю прочитає твої думки, а в тому, що сталося, є й частка твоєї провини. Ти не сказала, що досить. Не припинила цього. Не пояснила, що за тиждень маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. І, авжеж, ти не зможеш зізнатися цьому чоловікові перед весіллям, що тебе зґвалтували. Бо це так називається. Але ти не сказала, що досить. Не припинила цього. А раніше ти вміла себе відстоювати. Отже, додому тобі не можна. Можна лише в нікуди. І ти йдеш. Тебе ледь не знесло раритетним автом, коли ти раптом необережно вирішуєш перетнути дорогу.
— Ідіотка! — донеслося з-за тонованого скла. — На той світ захотіла?! Я через тебе в тюрму сідати не збираюся!
Ти навіть не озираєшся. Летиш далі. Зупиняєшся вже посеред якоїсь цілковито незнайомої тобі порожньої вулиці і судомно переводиш подих.
Зненацька тобі хочеться загубитися в цьому місті-пустелі й більше ніколи не знайтися. Пірнути у невідомість. Цього разу під пронизуюче сріблястими струменями дощу. Ти навіть не намагаєшся від нього сховатися. І дощ, якого сьогодні ніщо не віщувало, холодними колючими намистинами вривається у твій день, наче який невидимий режисер вирішив додати сюди довбаних драматичних ефектів.
Разом з по-осінньому непривітною зливою на місто примарою спадають перші сутінки — такі самі колючі й непривітні — німі докори сумління. Зненацька у твоїй сумочці озивається мобільний телефон. Змокла до нитки, ти зачудовано зупиняєшся.
Телефон не змовкає, його розпачливі дзвони-ридання, без сумніву, хочуть розбудити весь світ…
Хто це?
Стурбований Влад?
Спантеличена Енн Марі Скотт?
Чи жалюгідний у запізнілому каятті Андрій?
Ти так ніколи й не дізналася, хто то дзвонив. Потім ти часто чутимеш той дзвін уві сні, але тоді — не дізналася. Бо з-за рогу, наче з нікуди, раптом виринув розхристаний хлопчисько-тінейджер на мотоциклі і просто на ходу вирвав у тебе сумочку із закляклих рук. Волаючий телефон полетів разом із нею.
Ти важко опустилася на мокру бруківку. Дарма. Нічого б не змінилося. Додому тобі не можна. Можна лише в нікуди.
Ту ніч ти провела просто неба. Біля розлогого дерева, з якого до самого світанку скапували тремтливі краплі дощу. Місто вже показало тобі своє неприємне вишкірене обличчя, тож ти здригалася від кожного шереху, боялася заплющити очі, хоча добре знала, що не заснеш, просто не зможеш заснути, інакше неодмінно трапиться щось страшне. Хоча нічого страшнішого за те, що вже сталося, ти більше не чекала.