Так минула твоя перша ніч на вулиці. Це вже потім ти навчилася знаходити на нічліг затишні порожні підвали, про які ще не знали інші безхатченки, усамітнені кутки парків зі старими перекошеними лавками чи під’їзди, що не зачинялися на кодовий замок. Згодом — ті, які зачинялися (там зазвичай чистіше й тепліше). Виявилось, їх легко відімкнути, якщо придивитися, котрі цифри затерті найбільше. То й бував заповітний код.
Їла те, що знаходила в урнах та на смітниках. Бо люди (подумати лишень!) викидають в сміття ще досить пристойне їдло. Плавлений сирок, у якому ледь-ледь збіг термін придатності, почерствілі, майже ненадгризені окрайці хліба, ковбаса, від котрої тільки-тільки починало віяти неприємним душком… З’ясувалося, усе те цілком можна їсти і смакує воно, до речі, набагато краще, аніж найвишуканіші страви найелітніших ресторанів. Головне — встигнути розшукати оті скарби, перш ніж на смітник татаро-монгольською ордою налетить зграйка облізлих, худющих і злих безпритульних псів. Бо голод — не тітка. Безпритульні пси можуть розшматувати будь-кого, якщо побачать у ньому загрозу…
І час полетів. У свої остаточні права вступила непрохано-запізніла осінь. Дні ставали дедалі коротшими, ночі — холоднішими. Ти досі не прийшла до тями. Ні про що не думала і не заморочувалась ані туманними спогадами з минулого, ані ще більш туманними перспективами майбутнього. Цілими днями тинялася містом, вряди-годи знаходила якийсь заробіток на брудному крикливому базарі у двох-трьох жалісливих тіток-продавчинь. Вони навіть годували тебе, називали бідолашною дитиною. Решта ж вважала тебе дивакуватою, не виключено, що розумово відсталою істотою (вештаються тут всякі!) і знавісніло гнала від себе, ніби чумну, аби не вкрала у них чого і покупців їм не порозлякувала…
І ти розуміла чому. Бо, зупинившись одного разу перед дзеркальною вітриною якогось коштовного «бутика», ти побачила себе — замурзану обірванку із розпатланим, кублами заповстаним волоссям (напевне, його вже ніколи не вдасться розплутати-розчесати) та якимсь дивним застиглим поглядом. Ну й нехай. Тобі не було до неї жодного діла. Все обернулося до тебе разюче невідомим раніше, інакшим боком, ім’я котрому — ВУЛИЦЯ.
Вулиця. Вона швидко розставляє все по місцях. Дисциплінує. Приборкує непокірних. Робить усіх рівними. Бо, коли тобі нікуди піти, вулиця розгортає свої крила-обійми і — враз вирішує все за тебе. Де ночуватимеш, що їстимеш, кого оминатимеш десятими дорогами…
І нічим не переказати те почуття, яке вселяє вулиця, коли тобі нікуди піти…
…Гноми-будинки, що покірно повклякали довкола порепаного шляху в нікуди. Миші-крамнички, що порозбігалися між тими гномами і чиї роззявлені двері-очі підстерігають байдужих до всього перехожих, хапають за руки, затягують досередини, пропонують роздивитися старанно розкладені поличками лискучі нутрощі (може, щось купите?) …
Тебе не запрошено. Бо ти не з пристойних городян. І ти не маєш грошей навіть на довбану дрібничку.
…А за світляками металопластикових вікон протікає затишне, розмірене життя інших, які перезуваються з вулиці у принесені псом домашні капці і йдуть дивитися СЕРІАЛ. А тобі лишається порожня, всипана папірцями й недопалками бруківка рідного міста, що нею ті інші поспішали на-роботу-з-роботи, зачинені крамнички, що в них забігали вони мимохідь, — так, купити якусь дрібничку. Тобі — у твоє необмежене володіння, користування і розпорядження — лишається нічна вулиця.
Вулиця без назви і без адреси, усі вулиці світу — знайомі і вперше бачені — враз набувають інших, хижо вищирених значень, бо тобі нікуди піти. Архетип вулиці заповзає у твоє налякане серце, згортається там клубочком і робить тебе частинкою себе. Робить вулицею. І вулиця деформує рештки будь-яких людських твоїх бажань, зливаючи їх у всепоглинаюче одне — ВИЖИТИ. Навіщось. За будь-яку ціну.
Так ти й робила. Старанно обминала інших безпритульних волоцюг, особливо тих, біля церкви. Бо це наївним перехожим здається, що вони просять і витрачають гроші іменем Господа. А ти якось побачила, як пізнього вечора біля старенького сліпого дідуся-прохача пригальмував наворочений «мерс», і той дідусь, скинувши брудне дрантя, вмить перетворився на здорового (і зрячого) молодика з недобрими очима і звично заповз у «мерс»: