За кілька днів Андрій, як і обіцяв, забрав тебе з лікарні і привіз до просторої квартири-студії у центрі міста. Ти нерішуче (зачаровано?) зупинилася посеред велетенської вітальні. Андрій радісно побіг по шампанське. За кілька хвилин у двері настирливо подзвонили. Ти байдуже пішла відчиняти. Певно, повернувся Андрій. Але перед тобою стояли двійко чоловіків в уніформі кур’єрської служби і тримали перед собою кілька акуратно запакованих коробок. Спитали тебе про ім’я. Ти назвалася. Отже, ці речі — для тебе.
Зачинивши за ними двері, ти взялася розбирати коробки. Одна з них виявилась кошиком із котом. Ти завмерла. А чорний, по-відьмацькому вовкуватий кіт, котрому бракувало одного ока, тієї ж миті вибрався з полону і, накульгуючи на дві з чотирьох лапи, втік і сховався під ліжком. Твоя рука потяглася до наступної коробки.
І — враз тобі забракло повітря — щойно ти почала здирати з неї цупкий пакувальний папір. Там були картини Влада — усі до останньої, які він написав при тобі. Машинально ти дісталася й до третьої коробки. Як і слід було сподіватися, знайшла там свої особисті речі — одяг, косметику, взуття, документи, рукопис книжки і… весільну сукню від Oskar De La Renta. Зі складок найтоншого шовку-мережива випала записка, старанно виписана каліграфічним жіночим почерком. Ти впізнала почерк матері Влада. Прочитала записку. Похитуючись, підвелася з підлоги.
Ні про що не думаючи, склала усе те добро купою посеред вітальні. Пішла на кухню. Повернулася із сірниками. Підпалила. І присіла неподалік — дивитися на вогнище-багаття, котре все сміліло й розросталося. Відблиски полум’я танцювали у твоїх розширених зіницях. Ти навіть не озирнулася на дзвін битого скла у себе поза спиною.
То повернувся Андрій і (від несподіванки?) пляшка шампанського вислизнула у нього із рук. Отямившись, він кинувся до тебе. Схопивши за плечі, силоміць відтягнув від вогнища, що зманювало тебе й гіпнотизувало. Хтось із сусідів викликав пожежників. Помешкання було врятоване. Паркет теж майже не постраждав. І картини. І твої документи. Згоріла тільки весільна сукня. Ну й дещо підсмалився рукопис. Скраєчку. Бо рукописи НЕ ГОРЯТЬ.
Зате в просторій квартирі-студії надовго встановився запах паленого, який нічим не вдавалося вивести. А ще… записка від матері Влада безслідно зникла. Напевно, загубилася десь у складках весільної сукні від Oskar De La Renta і згоріла разом із нею. Як і зміст написаного. Бо скільки не намагалася, ти не могла пригадати, що ж там писалося. Ті слова випарувалися з твоєї свідомості так само безслідно, як слова, що їх згодом тобі скаже Ловець Снів на даху — і ними змусить тебе стрибнути…
Більше ти про записку не згадувала. Андрій (слід віддати йому належне) не згадував тобі про пожежу й ні про що не розпитував. Просто взяв з тебе обіцянку, що більше не спробуєш собі нашкодити. Бо в усьому, що з тобою сталося, інтуїтивно відчував і частку своєї провини.
Ти не заперечувала. А коли він нарешті пішов, витягнула кота з-під ліжка і всілася разом із ним роздивлятися ту картину, де була зображена напівоголена дівчина-місто. Картина. Ти бездумно втупилась у неї. Твій персональний янгол-охоронець, моторошний у своїй любові і своїй красі. Влад сказав, вона супроводжуватиме тебе всюди й оберігатиме, коли… він не зможе. Більше ти ніколи його не побачиш. Прощавай, Владе. Отак він і зник із твого життя. А сьогодні ж мав бути день вашого весілля. І шлюбна ніч у п’ятизірковому готелі-хмарочосі — в номері з виходом на дах. Вколовши собі кінську дозу заспокійливого, лягаєш спати. Тепер ти завжди засинатимеш тільки так.
…Прокинувшись на світанку, ти знічев’я зупинилася перед дзеркалом. Відгорнула неслухняні хвилі довгого темно-русявого волосся, розчесаного Русалкою. Тобі виповнився двадцять один, а виглядала ти, як і раніше, на сімнадцять. Діставши ножиці, безжально взялася обстригати волосся. Вкоротивши його десь вполовину, того ж таки ранку перефарбувалася у білявку. Платинову. Андрію сподобалося. А ти почала виглядати на двадцять п’ять.
А ще того дня з твоїх сірих очей назавжди зник відтінок блакитного, який зазвичай являвся, коли в твоєму погляді збиралася спалахнути усмішка. І сонячні промені навідріз відмовилися блукати у твоєму рівненько відфарбованому, стерильно білому волоссі, шукати в ньому для поблисків яскристі ниточки-пасма, як то було раніше. Ти стала схожою на Енн Марі Скотт.
«Ну, нічо, падлєцу всьо к ліцу», — сміховинно-ламаною російською подумала ти. Цей вислів ти якось почула на базарі, коли причинною блукала містом. Зараз то все позаду. Андрій сказав. І то правда. Бо надривний задушливий кашель потроху минався, рвана рана на стегні теж неспішно почала затягуватися. Згодом від неї лишиться тільки розмитий шрам чомусь у вигляді півмісяця, від якого шаленітимуть усі чоловіки, що тільки його побачать.