— Де я?..
— Боже! В реанімації! — не менш трагічно сплескує руками Енн Марі Скотт, щоб ти часом не подумала, що в казку потрапила. — От уже майже тиждень. Глибока кома. Ніхто вже й не сподівався, що ти отямишся…
Довкола метушаться лікарі та медсестри. Хтось намагається вивести Енн Марі, та вона не дається.
— Де Влад?.. — встигаєш спитати, доки двоє дужих санітарів тягнуть її до дверей.
— Та що це з тобою?! — обурено кричить, хапаючись за варцабу. — Він — мертвий! Коли ти нарешті до цього звикнеш?!.
За дверима з нею стається істерика. Ти відпливаєш. Постаті лікарів тануть і випаровуються. Влад мертвий. Мертвий. А ти — жива. По складах, по літерах, по крапочках ця істина починає доходити до тебе, як тупий іржавий ніж із зазубринами вгризається у шкіру, прориває м’язи і починає неспішно пиляти кістку. Влад мертвий. Холодні злі сльози усвідомлення, наче самі по собі, пускаються з твоїх очей, щойно тебе знову непрохано приводять до тями. Влад мертвий. Досі тобі не було відоме те відчуття, коли всередині щось начебто рветься, і ти вже хочеш відпустити це, заспокоїтись, аби хоч не дратувати оточення, та нічим не можеш його зупинити. Влад мертвий. Влад. Оті самовільні безпорадні сльози стікали з твоїх очей ще кілька днів поспіль. Приходили практиканти, дивувалися, записували щось у конспекти. Та сльози не спинялися, заступали тобі практикантів, навіть коли ти пробувала думати, що отой-от індусик зліва — нічого, або намагалась концентруватися на спалахах гарячого болю, що рвав, шматував, гриз твоє тіло, вирвавшись нарешті на свободу, бо ти прийшла до тями. Влад мертвий. Тобі кололи заспокійливе, знеболювальне, а сльози все текли, хтозна, де вони й бралися, бо в людському організмі (професор сказав практикантам) не може бути такої кількості сліз. Влад мертвий. А вони все текли. Зібралися, мабуть, за оті кілька довгих років, на які ти викреслила зі своєї пам’яті його смерть. Але Влад мертвий.
Енн Марі Скотт у ці кілька страхітливих днів до тебе не заходила. Чи то її не пускали, чи то вона таки впевнилась, що «ця дитина її в домовину зведе», а взагалі, їй треба було відпочити, бо майже тиждень вона жила біля палати реанімації, як бомж на вокзалі в очікуванні потяга, який ніколи не надійде.
На п’яту добу, здається, сльози почали підсихати. Очі неймовірно пекло, наче хто налив туди перестояного розсолу. Більше в своєму житті ти не зрониш ані сльозинки: усі вони витекли у ті лікарняні дні.
Щойно припинилася оказія зі сльозами, прийшов біль. Неспішно так, боком, наче вибачаючись, прослизнув до твоєї палати і нахилився над твоїм ліжком. Період реабілітації. Лікарі сказали, що, в принципі, твоєму життю вже майже ніщо не загрожує, але больовий шок ніхто не відміняв.
І біль — то розгорався поодинокими іскорками, то спалахував цільним полотнищем вогнища, пронизуючи наскрізь твоє переламане знівечене тіло, що впало з висоти отакенного готелю-хмарочоса, розтрощило нігерійському дипломатові представницьке авто, скотилося з уламками куленепробивного скла просто до його ніг і (за якимсь Господнім недоглядом) лишилося живим.
Тож це розшматоване тіло, складене по кісточках і зашите, наче саморобна ганчір’яна лялька, пекло, горіло і гуло, немов у нього було увіткнуто тисячі гострезних голок з отрутою. І нічого не можна було зробити. Часом тобі здавалося, що ти лежиш не на ортопедичному матраці лікарняного ліжка, а на розпеченому вугіллі чи на тому самому битому склі. У такі ночі ти кричала так, що аж шибки здригалися по всьому відділенню. Тебе накачували знеболювальним, як опудало набивають тирсою, та біль все одно проривався, наче авто на тест-драйві крізь бутафорську стіну.
Ти ненавиділа ліки, пігулки, крапельниці, ін’єкції, а ще більше ненавиділа, коли їхня дія надходила до кінця, а це траплялося щоразу швидше й частіше. Доводилося збільшувати дози, призначати сильніші препарати.
А одного разу, провалившись у черговий коловорот болю, краєм вуха ти почула, як лікар сказав Енн Марі Скотт, що ти вже ніколи не зможеш без них обійтися. А ще тобі наново доведеться вчитися ходити, тримати ніж та виделку, одягатися… і в тебе назавжди по всьому тілу залишаться шрами.
Десь хвилину Енн Марі нічого не відповідала. Потім спитала, чи можна зробити щось хоча б із обличчям. Далі ти вже нічого не чула, бо тебе знову затягло у провалля непритомності.
Прийшовши до тями наступного дня, ти спробувала підвестись. Однак кінцівки, закуті у кайдани гіпсів та бинтів, тебе не послухалися. Ти почала вимагати дзеркало. Енн Марі розплакалася і вибігла з палати.
А потім (за кілька днів) до тебе чомусь пустили Ксєнію та Вітасика.