— Родина все-таки! — демонстративно бовкнули вони в реєстратурі і, накинувши білі халати, явилися до тебе виконувати родинний зобов’язок. Принесли тобі мандаринок. Хоча Вітасик, собака, ще з дитинства мав пам’ятати, що ти НЕНАВИДИШ МАНДАРИНИ. Сам же їх потім і жертиме, як завжди…
Моджахєдок з собою вони завбачливо не взяли, хоч ті й знемагали від бажання побачити живий труп. Бо тепер, певно, йому вже не треба гарно вдягатися і, може, він віддасть їм усі свої лахи, доки вони ще не вийшли із моди?
Отже, Вітасик та Ксєнія. Говорити не було про що, хіба спитати, чи вони ще не спродали твоєї квартири. Але ти не питаєш.
А вони (за наказом лікаря та Енн Марі Скотт) щосили роблять вигляд, що не бачать перед собою скаліченої подоби живого трупа. Та потім Ксєнія все одно не стрималась од спокуси і, діставши із сумочки-клатчу люстерко, тицьнула його просто тобі у писок. Ти втратила свідомість. Та рвані краї глибоких ям і рівчаків, котрі ти тепер мала замість обличчя, переслідували тебе і по той бік притомності.
А ще якогось дива приходив Андрій. Але ти навідріз відмовилася його бачити, хоча спочатку (а що?) таки промайнула думка постати перед його ясні очі зі своїм новим личком, та так, щоб він з переляку аж у штани напудив і з ганьбою та повною матнею лайна вилетів із лікарні, а відтак — і з твого життя.
Але ти не постала. Тож Андрій пафосно (щоб усі бачили) передав тобі через стражденну Енн Марі Скотт велетенсько-потворного букета троянд у шелепучій целофановій обгортці та зворушливу звістку, що твоя посада у видавництві завжди на тебе чекатиме. Скільки треба. Вічно. Як і він.
Усі медсестри плакали. Енн Марі презентувала йому ексклюзивні права на друк російською мовою її таких геніальних книжок. А ти подумала про ту безгрішну дівчинку з німбом святої, якій тепер доведеться шукати нову роботу.
А потім дістала маленьке люстерко, турботливо залишене Ксєнією у твоїй палаті, і без почуттів взялася себе розглядати. Дівчини з картини більше не існувало. Вона померла, коли викинулась із даху п’ятизіркового готелю. Замість неї з’явилася змучена постійними нападами пекучого болю, пошрамована істота в бинтах, безнадійно залежна від медикаментів, що відпускалися лише за рецептом лікаря. Істота, яка ходила під себе (санітарка, що виносила судно, матюкалася і ненавиділа свою роботу). Істота, що відчайдушно заздрила мертвим.
Наступного дня прибув пластичний хірург, виписаний Енн Марі Скотт зі всемогутніх Штатів.
— Він був у команді лікарів, які свого часу кроїли Майкла Джексона, Бейонсе Ноулз та МЕНЕ, — з гордістю повідомила тобі на вушко Енн Марі.
— Зробите з мене Майкла Джексона? — чомусь запитуєш ти.
Лікар ніяковіє. Певно, Джексон навіть після смерті був гарніший за тебе.
— Вона жартує, — поспішає втрутитись Енн Марі. — Гадаю, щось схоже на Демі Мур нам підійде.
— Ні! Хочу бути, як Мерилін Монро, — скомандувала ти, зрозумівши, що можна обирати.
Звісно, Мерилін Монро із тебе не вийшло. Але й на себе схожою ти вже не була. Глибокі ями та рівчаки із рваними краями поступово затягувалися, танули, однак сліди від шрамів лишилися. Щоправда, тепер вони нагадували тоненькі розмиті рубці-лінії, наче затерті грубим наждачним папером. Шліфування. Наразі це все, чим можна було зарадити.
— За рік, — сказав Пігмаліон Зі Скальпелем, — процедуру можна буде повторити, і тоді від шрамів лишаться хіба… примарні візерунки, які можна буде помітити лише неабияк приглядаючись, та й то в бездоганному освітленні. А зараз вам треба вчитися накладати професійний грим. Так-так, професійний грим! Навчитеся — і зможете брати участь хоч у конкурсах краси…
Невинний жарт. Однак тобі пристрасно хочеться вбити жартівника, дарма що він реставрує тобі твій писок. І ти вирішуєш більше не повторювати жодних процедур, і авжеж — не накладати ніякого гриму. Хай оточуючі милуються тим, що є, бо конкурси краси тобі до самої сраки, та й зваблювати нікого ти не бажаєш.
Енн Марі Скотт від обурення ледь не втрачає свідомість. До самої сраки?! Не бажаєш?! Їй ще бажається, а тобі, бачте, вже ні!..
Хирлява постать пластичного хірурга, відчувши чергову сутичку, в котрій, не доведи Господи, і його персона може постраждати, тихенько вислизає з палати. Разом з хірургом випаровується і твоє роздратування.
— Добре, — безсило відкидаєшся на подушку. — Поговорімо про це десь за рік. А зараз, сподіваюся, я вільна?
Однак Енн Марі непросто було зупинити, дарма, що вона бачила, як ти стомилася. Бо ти дуже швидко стомлювалася.
— Вільна? Е ні, моя люба, це фізично ти… гм… майже видужала, наскільки воно для тебе можливо. А психологічно — ще й не починала! Гадаєш, я не бачила? Якби ти вже могла ходити, то зірвалася б на ноги і мокрого місця не залишила б від цього достойного чоловіка — пластичного хірурга, який, між іншим, прагне повернути тобі красу!..