— Не треба мені краса! — зриваєшся по самій лише згадці про Пігмаліона. — Хай лишається там, куди вона поділася!..
Енн Марі дістає із сумочки картку-візитівку:
— Ось гарний спеціаліст. Щойно підведешся з ліжка — ходитимеш до нього двічі на тиждень.
— Психоаналітик?! — вереснула ти. Нащо тобі психоаналітик? Твій менталітет, котрого ти (на відміну від неї) не мала де, як і коли позбутися, нізащо не дозволить тобі ХОДИТИ ДО ПСИХОАНАЛІТИКА.
Однак нічого не здригається у витончено-спокійному обличчі Енн Марі:
— Не хочу, щоб ти знову думала про дахи.
— Чорт, я цього й не робила!
— Сумніваюся. Ти намагалася скоїти самогубство, дитинко, а це вже серйозно.
— Повторюю, я цього не робила, — вкотре згадуєш Ловця Снів і слова, якими він змусив тебе стрибнути. — Та я ніколи по смерті Влада й не була у тому готелі…
Енн Марі Скотт тільки трохи що зблідла. Далі витягла із тієї ж сумочки копії готельних квитанцій і жбурнула їх тобі:
— А це вже неправда! Ось доказ! Безліч разів поспіль ти знімала там номер на ніч, спала в ньому сама, а на ранок щоразу їхала додому і лягала у власне ліжко. Крім того, останнього разу, коли…
І нащо ти оце брешеш? Бо вона знає, так, вона знає, що ти брешеш! А вона ж завжди вчила тебе казати правду, тільки правду і нічого, крім правди! За винятком хіба того випадку, коли сама набрехала тобі про твого батька…
Але то була «ложь во спасєніє», і ти, коли матимеш своїх дітей, звісно ж, це зрозумієш. А поки що — не смій їй більше брехати! Не смій, бо в неї знову розболиться серце (хіба мало вона від тебе натерпілася?), і коли вона помре (від серцевої недостатності, звісно), це ти будеш винна!
Ти завмираєш:
— Нащо мені дурити саму себе? — питаєш вже зовсім тихо.
— Це ти мені скажи! Хоча ні, мені не треба, я вже по горло сита твоїми витівками! Скажеш психоаналітикові! — і вона демонстративно рушає до дверей.
Тобі хочеться крикнути їй услід ще якусь гидоту, бо дістала вже:
— Сама ходи до свого психоаналітика! От кому він не завадить!
Зупинившись за крок від дверей, Енн Марі Скотт велично озирається:
— Ти щось сказала, люба?
— Тобі причулося! — біль знову починає неквапом підбиратися до тебе, тож ти не маєш бажання розпочинати чергову народно-визвольну війну.
— Я теж так думаю. Бо навряд чи тобі є що сказати, — і за нею з гідністю зачиняються двері.
Ти будь-що вирішуєш навчитися ходити. І не до психоаналітика.
Минуло півроку. Настав день урочистої виписки з лікарні. Ти стоїш (насиділася за півроку) навпроти старенького головного лікаря у його кабінеті, де так само пахне ліками, і покірно чекаєш, доки він заповнить необхідні папери і розкаже, як тобі відтепер треба жити.
Так і є. Протофол, лідокаїн, ксанакс, золофт, паксил, демерол, деприван — це лише неповний список знеболювальних, заспокійливих, антидепресантів та міорелаксантів. З часом дози і спектр медикаментів доведеться збільшувати…
Ні-ні, кілька років ти ще проживеш. Доки рятівні препарати тебе не вб’ють. Печінка ж не вічна. Та й нервова система також. Але років два-три він гарантує точно. Якщо припиняться напади люті, можна буде навіть влаштуватися на якусь простеньку роботу. Та вона не повинна бути пов’язана з людьми, звісно. І твоя мати має рацію — без психоаналітика тобі не обійтися. Ну й нарешті, ти ніколи не зможеш мати дітей.
А так усе добре.
— А це… як його… — хоч перед тобою лікар, та ти чомусь не наважуєшся називати речі своїми іменами. Однак він розуміє тебе — певно, чує такі недолугі плутані питання по двісті разів на день.
— Звичайно. Але не зараз.
Ти нервово посміхаєшся. Ти й не збиралася зараз. Та про всяк випадок пробуєш пожартувати, спитавши, чи немає в нього бува у чоловічому відділенні травматології когось настільки ж спотвореного, як ти… позаяк Джонні Деппа тепер тобі буде звабити дещо складніше. Разом ви непристойно довго гиржете над твоїм злим жартом. Він каже, що пошукає.
— Все буде добре, — ховаючи посмішку, знову повторює лікар. І відводить очі.
Прощаєтеся. Ти йдеш. Тобі зрозуміло все, крім одного: чому лікарі кажуть пацієнтам, що все буде добре, а самі — відводять очі?
У спорожнілому передпокої тобі зустрічається Енн Марі Скотт. Вона нетерпляче зиркає на годинник — біля входу на неї вже чекає автівка таксі, яка відвезе її до міжнародного летовища, звідки вона першим же рейсом має намір повернутися у своє зручне і виважене французьке життя. Але перед тим вона, вочевидь, має намір сказати тобі щось розумне: