І раптом — оце. А ще вранці його тут не було. Взагалі ніде не було…
Нерішуче простягаєш до нього руку. Торкаєшся. Справжнє. Тобі чомусь починає здаватися, що варто зазирнути у нього — і ти побачиш томно примружені очі розкішної кінодіви далеких 50-х років, а не власне, спотворене різко розкресленими шрамами обличчя…
Та зазирнути не встигаєш.
Хтось наполегливо шкребеться у двері твоєї квартири.
— Сашко?.. — відклавши люстерко, ти з дивним передчуттям летиш до дверей.
Відчиняєш. Просто перед тобою стоїть він — твій кіт — худющий, бруднющий, весь у реп’яхах, з голодним (єдиним) велетенським очиськом, що в ньому застигла нереалізована мрія про…
— Котику! — хапаєш цей брудний линялий клубочок, притискаєш до себе і щодуху летиш з ним на кухню, де насипаєш йому повну миску омріяного «Віскасу». Це файне їдло ти купила просто так, по інерції, за звичкою, хоч котом у твоїй хаті уже давно, як не пахло. Власне, як і тобою.
— Ну як тобі велося без мене? — риторично запитуєш, доки він жадібно глитає розрекламований котячий наїдок.
— То так, то сяк… — непевно відповідає котяра із повним писком «Віскасу». — Останні кілька тижнів помагав одному дядькові стерегти пирковку. Васьок його звати. Непогано заробляв. Годували.
Ти падаєш зі стільця. Кіт продовжує несамовито жерти.
— Ти… розмовляєш?.. — ледь чутно перепитуєш у кота, знову незграбно вибираючись на стілець.
Кіт обдаровує тебе здивованим поглядом перемащеної у «Віскасі» одноокої пики:
— Я завжди розмовляв з тобою. А чому ти тільки зараз про це питаєш?
Отакої! А які ще дурнуваті таланти з’явилися у тебе після порятунку з коми?
Нє, ти з привітом. Ти остаточно з привітом.
З цим переконанням лягаєш спати. Кіт, відмитий і напахчений, влігся й замуркотів поруч. Як же ти за ним скучила! За ним і…
А от про Влада ти більше намагалась не думати.
Хоча досі не могла зрозуміти, нащо він витяг тебе з того світу, аби ти лякала зараз оточуючих і жила на знеболювальних та антидепресантах.
Спокута? То хай скаже, що саме ти маєш зробити за ці кілька подарованих ним та лікарями жалюгідних років! Дописати книжку? Її забрала Енн Марі Скотт. І це вона її допише. Подарувати моджахєдкам квартиру? Вони й так її візьмуть. Щойно вийдуть із колонії для неповнолітніх. А тебе на той час, певно, уже й не буде серед живих…
То чого хотів Влад?
…Заледве дочекавшись наступного ранку, ти швиденько вибираєшся з дому і їдеш у видавництво. Відповідь на твоє питання має бути десь там. Вона сидить зазвичай у найдальшому кутку дизайнерського відділу, ніколи ні на кого не звертає уваги і вважається генієм. Колись ти не знала, як її звати, тому за довгі чорні патли, бороду і неформальні лахи прозвала її Ісусом Христом. А відповідь знову ж таки не звернула на тебе уваги. Тоді ти зненавиділа її. А зараз ладна на все, аби тільки побачити її знову. Точніше, того, хто за нею весь час ховався. Як шлях до відступу. Порятунок.
Нарешті ліфт завмирає на потрібному поверсі. Твоє серце калатає так, що, здається, вискочить зараз із грудей і впоперед тебе помчить до найдальшого кутка дизайнерського відділу. Але ти виявляєшся прудкішою. Ні з ким не вітаючись, на одному подиху долаєш просторий хол, кілька перекручених коридорів і… вражено зупиняєшся.
Довкола сновигає заклопотаний персонал, гудуть принтери, безперестанку дзвонять телефони і сплітається в унісонний «ля-бемоль» розмаїття людських голосів. А його крісло — порожнє. Комп’ютер вимкнутий. Відповіді нема.
Не роздивляючись облич, хапаєш перших стрічних за руки і засипаєш плутаними рваними запитаннями. Правда виявляється вищою твого розуміння.
Який Ісус Христос? Той, що в церкві? Ні? А патлатий геній — це хто? Та ні, його тут немає. І ніхто такого ніколи не бачив. У їхньому відділі принаймні. Більше того, з дня заснування тут працюють самі лише жінки…
Так і є. До дизайнерського відділу заходить з кавою красива витончена шатенка у темно-сірому брючному костюмі. Сідає у крісло Ісуса Христа. Це — її робоче місце. От уже шість років, як її.
Ти розгублено зазираєш то в одні очі, то в інші. Отже, ніхто, крім тебе, його не бачив. Він існував тільки в твоїй уяві. Тільки для тебе. А тепер зник, як і Сашко. І ніколи не повернеться. Бо він — мертвий. А ти — жива. Ти знічено відступаєшся. Наче уві сні, виходиш з дизайнерського відділу. Роззираєшся.