Заляканого дівчати у довгій балахонистій спідниці та німбом над головою теж у видавництві більше немає.
«Звільнилося, певно, не витримавши лихої долі», — принагідно думаєш ти.
Аж ні. Це ти так думаєш, а дівча за час твоєї відсутності перефарбувалося в ефектну білявку (зовсім як ти колись), взуло брендові шкарбани на височенних підборах (з коротенькою спідничиною вкупі), розлучилося зі своїм чоловіком (чи то святенником, чи то гастарбайтером) і голодними, густо намальованими очима дивилося тепер на Андрія. На тебе ж воно позирало скоса, зверхньо і непривітливо. Так і є. Ти їй не суперниця. Але слова мовити не наважилось: усі тут знали (і дівча разом з усіма), що Андрій притримує омріяну нею посаду для тебе. Дівча — тільки тимчасове в. о.
«Боженька, зроби так, щоб ця дурна спотворена сука написала заяву на звільнення і Прекрасний Андрій впустив у своє ліжко-видавництво нову фаворитку!..»
Ти подумки бажаєш їй щастя-здоровля і йдеш у відділ кадрів писати заяву. На звільнення. За власним бажанням. І Боженька тут ні до чого. Просто іноді Його бажання збігаються з твоїми.
Осміліле дівча зневажливо (краєм брендового підбора) штовхає до твоїх ніг коробку з такими-сякими речами (старий нотатник, зламаний степлер, кілька неважливих уже світлин у дизайнерських рамках):
— Твоє. Я сама зібрала для тебе. Можеш не дякувати.
— Можу, — і підхопивши легеньку коробку, ти виходиш зі свого (тобто уже з її) кабінету. Під градом здивованих поглядів офісного люду прямуєш до дверей. А навперейми тобі вилітає зі своїх хоромів захекано-розхвильований Андрій:
— Що це таке?! — махає перед твоїм незворушним обличчям заявою на звільнення.
— Там написано, — про всяк випадок, якщо він не зрозумів.
Його обуренню, як завжди, немає меж:
— Але я не казав тобі звільнятися!
— А я й не питала, — йдеш.
Андрій затуляє собою двері:
— Ну, добре, я згоден, певно, тобі важко буде… гм… тепер працювати…
А оце вже дістає тебе по-справжньому. Ти ладна вивернути йому оту коробку просто на голову:
— Щезни з дверей. В мене немає бажання розмовляти.
— То ні хрєна не кажи, але вислухай!..
Вислуховувати його налаштовується також увесь офіс. Обступили вас мало не впритул, ще й шиї від цікавості повитягували. Але Андрій на те не зважає, він почувається театром одного актора і спрагло починає виголошувати монолог:
— Розумієш, після смерті Рити…
— То Рита мертва? — невіруюче перепитуєш ти. Монолог обірвано. Бо померла вона, як ти пригадуєш, лише у твоєму фіктивному ірреальному вимірі, де справжнім був хіба що кредит за «мікру»…
— Потрапила до автокатастрофи, як поверталася з довбаного салону, — охоче повідомляє Андрій. — Вона і мій «джип». Машину шкода… — Андрієві думки вголос. Потім він спам’ятовується. — Словом, царство їм обом небесне. Але тепер я вільний. Коли що, то й… женитися можу, — і перед тобою відчиняється мініатюрна скринька з діамантовою обручкою, знятою, вочевидь, із закривавленої Рити після автокатастрофи.
Весь офіс завмирає. Ще б пак — просто в них на очах твориться романтична казка, як в одному з тих романів, що на їх випуску спеціалізується ваше видавництво! Тільки дівча, яке зайняло твоє місце, чомусь не тішиться: вочевидь, цього разу Боженька не виправдав її сподівань.
А тобі все не виходить з думок нагла смерть Рити, що якимсь дивом перебралася з твоїх коматозних марень у реальне життя. Якщо Рита загинула, то Андрій…
— А в «дурці» ти теж, виходить, був?
— Вже розказали! — Андрій розлючено глипає на зацікавлений довкола персонал.
Той сахається, заперечливо хитає десятком голів. Вони й самі не в курсі дєла, як «тщатєльно скриваємий факт про „дурку“ став достоянієм гласності»…
— Та ти не думай, я нармальний! — до тебе. — Ну, кому, як не тобі, знати? — глитаючи слова, поспішає з аргументами Андрій. — Весілля справимо на Балі. Зараз модно…
— Як добре, що ти вирішив оженитися, — кажеш, милуючись відблисками камінчика. — Але зроби це з кимось іншим, гаразд?
Андрій зеленіє. Весь офіс випадає в осад. Крім новоствореної дівчинки-білявки, звісно. Ти йдеш.
«Краще б він був ненормальний», — з сумом думаєш, опинившись на свіжому повітрі. І викидаєш коробку зі своїм минулим у роззявлену пащу урни для сміття.
А дорогою додому, на хвилинку забігши до супермаркету (треба щось жерти купити — котові і собі), завмираєш перед турнікетом. Просто біля однієї із кас стоїть у черзі той самий патологоанатом, що розбирав тебе на запчастини перед натовпом розгублених абітурієнтів у стерильних пенатах моргу. Поруч з ним — дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти — дочка, напевне. А на витонченому зап’ястку тієї дочки (поряд із різнокольоровими «фєнічками») — твій браслет-обіцянка з кулоном у вигляді напівсерця.