Знічев’я татко-патологоанатом скидає поглядом по супермаркетному довкола і… бачить тебе. Гладенько виголеним обличчям миготнуло щось схоже на примарну тінь впізнавання. І остраху. Бо це в моргу він — цар і бог, а тут — звичайний покупець…
Хто ж така ота скалічена застигла дівчина біля турнікетів, навіть подумати моторошно. Смикнувшись, він інтуїтивно пробує затулити собою дочку. Ти просто стоїш. І дивишся. І він не витримує. Кидає на підлогу ретельно зібраний кошик з покупками, хапає нічого не розуміючу верескливу малу за руку і стрімголов женеться з нею на вихід. Очі довкола проводжають їх здивованим нерозумінням. Ти ж тільки стенаєш плечима і йдеш вибирати плавлений сирок.
А вже згодом, виринувши із супермаркетного раю з повними пакетами фасованого їдла, просто на під’їзній доріжці натикаєшся на щось блискуче. Твій браслет-обіцянка. Викинутий чи загублений. А «фєнічки» не викинули. І не загубили. Піднімаєш. І скажіть отепер, що немає життя після смерті…
Ти нізащо не хочеш відвідувати психоаналітика. Але позаяк Енн Марі взяла на себе всі витрати за страхітливо дорожезні медикаменти, без яких ти тепер не можеш обходитися, то треба йти. Бо вона дізнається, якщо не підеш, а випробовувати її терплячість тобі (у твоєму становищі) ні до чого. Знаходиш потрібну адресу. Стукаєш у двері. Хтось нерішуче дозволяє тобі зайти. І хто ж за тими дверима?
Претензійний, гарно вбраний мажор (чимось схожий на молодого Джона Траволту), який, певно, тільки вчора на таткові гроші закінчив курси, де стають розумними психоаналітиками, як в американських кінах. Та й кабінетик нічо такий, навіть з кушеткою, позиченою з того ж таки американського кіна на таткові гроші…
Ти без вагань простуєш кабінетом прямісінько до тієї кушетки, розвалюєшся на ній, як новоявлена Мерилін Монро (кіно, то й кіно), і посміхаєшся своїм асоціаціям.
З якихось фешн-новин ти дізналася, що у всюдисущих Штатах відбувся аукціон, де спродали такі-сякі речі Мерилін Монро — ну, там кофтинку, поїдену міллю, рентгенівський знімок її легень з ледве окресленими лініями грудей (решту твоя збоченицька уява сама тобі домалювала) і серед них, завваж, майже таку саму кушетку, що, розлігшись на ній, осяйна кінодіва мала звичку сповідатися своєму психоаналітикові…
Для повного комплекту не вистачило хіба що такого лота, як Душа Мерилін Монро, дбайливо закоркована у флакончик знакових парфумів «Шанель № 5». Хоча більшість чоловіків, звісно, надала б перевагу її тілу. А спритні аукціонники тоді осквернили б могилу блонд-легенди і всучили б їм те, що від нього лишилося. А на додачу навіть срібного люстерка не дали б, позаяк якась холєра його вкрала.
Ти ледь стримуєшся, щоб не розреготатися. А потім твій погляд зауважує присутність психоаналітика. Цікаво, він з таких? Теж купує душі чи звик їх отримувати надурняк? Ти невимушено облапуєш поглядом мажора-початківця-психоаналітика:
— То що, докторе, почнемо?
Він спочатку лякається.
— Звіть мене Денис.
Отакої! Тільки імені його тобі не вистачало. Хіба не досить того, що ти вже охрестила його Джоном Траволтою?
— А вас як звати? — продовжує Джон Траволта ліпити ліпаки.
Якщо чесно, ти завжди ненавиділа цей обмін іменами, ненавиділа і чути, і промовляти власне незвичне ім’я, нагло вкрадене Енн Марі Скотт із твору безсмертного українського класика (Карнеґі нервово курить в коридорі), тож із лагідною посмішкою радиш психоаналітикові:
— Там у картці написано.
Джон Траволта похапливо розгортає твою картку: він вивчив в універі, що власне ім’я для індивіда солодше будь-якої музики, хай то симфонії Моцарта чи потуги Діми Білана (хто кому ікона), тож від страху здатися некомпетентним забуває поставити найперший діагноз: ти справді ненавидиш власне ім’я. І промовляє його:
— Євпраксія? Це ж як Єва?
— Сеанс закінчено, — ти підводишся.
— Але ж…
— Знаю, ми маємо задовбувати одне одного близько години, і так півроку поспіль. Мати заплатила. Та чого вона обрала саме тебе?
Він схвильовано підводиться:
— Приходь, коли завгодно. Хочеш — дзвони.
— Бачу, пацієнти тобі не набридають.
— Тільки не вибирайся на дахи.
— Пішов ти.
— Не я, то буде інший.
— Нє. До сраки, — глибокодумно промовляєш ти і покидаєш ошатний кабінетик з американською кушеткою.