…Джон Траволта терпляче вичікує. Не тягне із тебе слова, не вимагає чогось визнавати, розказувати і сам теж не поривається. Дійсно, найбільша чеснота психоаналітиків — вміння красиво, з гідністю і падлюче мовчати. І «клієнт» нехай теж мовчить. Все одно прийде час — заговорить. Врешті ти озиваєшся:
— Влад не просив багато. Хотів лише, аби я пам’ятала його. А я забула. Як мені це змінити?
— Напиши книжку, — несподівано радить Джон Траволта. — Про нього. Ти ж хотіла? Оце й буде пам’ять — у всіх значеннях цього слова.
Ти й далі напружено мовчиш. І коли зненацька того негожого вересневого дня із дертого, густо завішеного переддощового хмар’я-лахміття визирнуло несміливо сонце і, граючись, озолотило твою тоненьку струнку постать у короткому пальті, Джон Траволта раптом посміхнувся і сказав:
— А в тебе, виявляється, очі блакитні.
Як стояла, так ти й завмерла. А потім рвучко глянула на нього.
Мав усього двадцять три роки (проти твоїх двадцяти восьми), та при цьому спромагався здаватись таким виваженим, дорослим, що ти супроти нього була — дитина, не більше. Говорив гарною українською мовою, хоча, як згодом з’ясувалося, родом був звідкілясь зі Східної України, а ще — вільно володів польською, французькою, італійською. І завжди опинявся поряд. Мабуть, такими й мають бути чоловіки, у яких слід закохуватись на все життя?
Ти швидко схопила його за руку і несподівано поцілувала. Довго і пристрасно. Просто біля могили Влада. Він відповів на поцілунок. І на кілька загублених митей пейзаж кладовища вимкнувся і погас, наче зображення на екрані діапроектора. А вже наступної хвилини ти раптом відштовхнула його від себе і першою пішла до воріт. Довкола знову було кладовище. І могила Влада була.
Сонце вже загубилося посеред хмар, але твої очі так само відсвічували блакитним. Того ж таки вечора ти сіла писати книжку. І тобі було начхати на ту, котру пише Енн Марі Скотт. Бо якщо вона ліпить її з твого обгорілого рукопису, то книжка ота вийде про СМЕРТЬ. А твоя буде про ЖИТТЯ.
Твоє життя змінилося. Книжка завзято писалася (переважно після прийому наркотично-знеструмлюючих препаратів, коли панотець Біль забувався про тебе і йшов кудись там у справах, поступаючись місцем спалахам хворобливо-покорчених натхненних видінь). А потім — завзято читалася принагідно висадженому на стілець котові, радіючи, що вроджене почуття такту не дозволяє йому піти і зайнятися чимсь цікавішим. Кіт робив розумний вигляд, вряди-годи вставляв якісь запитання, поради, зауваження.
Як от:
— Хочу нагадати тобі про теорію трьох стилів, сформульовану ще в працях античних філологів, авторів поетик та риторик. Особисто мені імпонує вчення прихильника класицизму Феофана Прокоповича про риторичне мистецтво. Що скажеш?
Або:
— Що в тебе з композицією? Виправ мене, якщо я помиляюся, та, здається, інтегральна якість довершеного літературно-художнього твору визначається органічною взаємодією його елементів, котрі набувають естетично валентного сенсу виключно в контексті цілого. То що у тебе з композицією???
Чи навіть:
— Авторський задум, в принципі, мені зрозумілий. Та, може, задля увиразнення концептуальної ідеї додати більше художніх засобів, деталей, стилістичних фігур? Метафор, епітетів, алегорій…
— Матюків?..
Стоп! Ти — в пристойній книжці. І хто тобі вклав у голову отаких думок? Припини негайно, бо книжку оцю не напєчатають і будеш сидіти з нею, рукописною, до скону темних віків. Додай якихось метафор, вигадливих порівнянь, хвилююче-терпких епітетів, як ото в людей у книжках водиться. А ще, переконливо радить кіт, треба вибачитись за «інтимні подробиці». Ну, срака там, ригаки і все інше…
Бо в пристойній книжці такого бути не може. Може бути хіба в житті. Лише там кохання й унітаз — сумісні. Так вважає один ваш спільний з котом знайомий, що торгує унітазами і читає Шекспіра. На унітазі переважно. І архаїчний Шекспір, перевіршований на понятну мову титанічними зусиллями перекладачів, покірно потрапляє і до його столу (пардон, до його сортиру) як пересмачений гарнір до, слід сподіватися, основної страви (котрою незмінно являються детективи Мариніної) …
Ти все то наче брала до уваги, щось викреслювала, дописувала, редагувала, аж доки кіт лишався вдоволеним і з почуттям виконаного стосовно тебе обов’язку йшов на кухню — жерти законний «Віскас». А насправді (таємно від кота) лишала усе, як є.
Думки про Джона Траволту (як про чоловіка, не психоаналітика) ти відклала кудись убік. Про той поцілунок на кладовищі сказала собі: ЦЬОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО. Дарма, що він вважав би інакше. Далі узвичаєних терапевтичних сеансів у вас справа не йшла. Про те, що ти розмовляєш зі своїм котом і він тобі відповідає, теж наразі вирішуєш психоаналітикові не казати. Про всяк випадок.