Р. S. Ти — в його квартирі. З одягу на тобі тільки ота чорна мереживна білизна, в руці — келих охолодженого шампанського. Тут і зараз. Він — ідеальний. І в нього немає родини, якої ти не варта. І секретів, що тобі не до снаги розгадати. Та скільки не намагаєшся, ти не можеш закохатися у чоловіка навпроти, хоча, бачить Бог, він того вартий. Він — твій другий шанс. Але ти не можеш. Усе, що мала, ти віддала Владові. Одягайся і їдь додому.
Відтак ви перестали бачитися. Ти з головою пірнула у свою книжку, а він, мабуть, у вирішення проблем інших людей. Бо це дозволяє не думати про свої власні. Лише інколи (для книжки) ти прослуховувала аудіозаписи ваших розмов. Намагалася піймати те, що, можливо, пропустила у живій розмові. Зрозуміти, чому сталося саме так.
ТИ: Як гадаєш, нащо він це зробив?
ДЖОН ТРАВОЛТА: Прислав тобі Ловця Снів? Нічого він не робив. Хіба окрім того, що помер. І Ловця Снів також немає. Його ти вигадала сама. Точніше, твій мозок. Точніше, твоє сумління.
ТИ (знущально-роздратовано): А якщо сказати все то людською мовою?
ДЖОН ТРАВОЛТА: Добре (тут, вочевидь, викапана копія Джона Траволти важко переводить подих). Нічого твій Влад не робив. Не надсилав тобі Ловця Снів, не вмовляв тебе скоїти самогубство, не намагався затягти у свій світ… Це твоя підсвідомість, поїдена докорами сумління, утнула з тобою таку штуку.
…Справді, Ловця Снів ти більше не бачила: наче його хто силоміць утримував подалі від тебе. Не явився він і тоді, після майже закоханого поцілунку з Джоном Траволтою, хоч ти була більше, ніж переконана, що наступної ночі (байдуже, в чиєму ліжку ти її проведеш) Ловець постане перед твоїми ясними очима, аби покарати тебе вогняним мечем. Не сталося.
Не дуже засмутившись, ти й далі вешталася мистецькими тусовками, відсиджувала зад в «арт-кав’ярнях», а ночами (в наркотичних спалахах, дарованих знеболювальними препаратами) писала книжку. І чекала відповідей.
Відповідей не було. Так, наче загубилися вони у котромусь із поштових відділень всесвітньої небесної канцелярії…
ТИ (якось вже зовсім розгублено): Тобто я все вигадала?..
ДЖОН ТРАВОЛТА: Ненавмисне. Підсвідомо, я б сказав. Таке трапляється з багатьма людьми. Зазвичай після величезного стресу, смерті близької людини, приміром, яку легше заперечити, аніж визнати і прийняти. Тож твоя підсвідомість зробила це без твого відома, з метою самозбереження, як комп’ютер. А якщо конкретно, то так, ти це вигадала.
ТИ (все ще розгублено): То це я його зробила монстром?..
ДЖОН ТРАВОЛТА: Повторюю, та частина тебе, якої ти не контролюєш і не усвідомлюєш. Щоб позбутися почуття провини за його смерть. Не помирав він. Просто зник. Мантра-омана. Ти так хотіла в це повірити, що воно стало тобі за правду.
…Мантра-омана? Ти замислюєшся. А ще ти часто замислювалася про те, що, може, Влад і був Ловцем Снів. Точніше, темний бік Влада. Бо мав він у собі щось невловимо-диявольське, аж оточення лякалося. Включно з тобою. Тож легко було подумати, що й по своїй смерті він утне щось таке, що всі довкола здригнуться.
ТИ: А Ісус Христос навіщо?.. Його я теж вигадала?.. Ніхто ж не бачив його, окрім мене…
ДЖОН ТРАВОЛТА: Так. Це образ твоєї провини. Його твій мозок витворив, аби ти не забувала, що винна. Або як шлях до відступу. Порятунок.
…Власне, так воно й сталося. Прийшов Ісус Христос, перемішаний твоєю хворобливою уявою із Владом, і сказав: «Привіт. Маєш свій другий шанс». Щоправда, забув попередити, що бути тобі калікою (над розмаїттям змістів та значень цього слова ви з Джоном Траволтою теж працювали, йому навіть майже вдалося переконати тебе, що ти така сама, як інші).
Зотримавши таке полегшення, ти й далі відмовляєш собі у десерті на ім’я Джон Траволта. Бо він не Влад. А ти не сімнадцятирічна (на вигляд) дівчинка Єва, якій немає чого втрачати і немає чого приховувати. Вдруге ти не зрадиш пам’яті Влада. Бо хтозна, що твоя збочена підсвідомість витворить вам обом у відповідь?
Та ти й не зрадиш. Інакше…
ДЖОН ТРАВОЛТА: А отут і починається найцікавіше. Твій мозок застосував потужний захисний механізм, витерши з пам’яті його самогубство, скоєне через тебе. Анна Фройд назвала цю захисну реакцію ВИТІСНЕННЯМ (він так і говорить — великими літерами, шанобливо). Так от, ти витіснила з архівів своєї пам’яті майже все, що було пов’язано з Владом. Це дало тобі жити далі, бо якби ти це усвідомила, воно з легкістю й без питань зруйнувало б тебе.