ТИ: Але ж воно знайшло спосіб повернутися до мене!
ДЖОН ТРАВОЛТА: Та авжеж. Проблема в тому, що мозок не в змозі цілковито знищити інформацію. Натомість він ховає її до найдальших архівів підсвідомого, де ми… навряд чи її знаходимо. Та, на жаль, підсвідоме — не мертвий вантаж, там теж відбуваються певні процеси, переважно уві сні…
ТИ: То он чого він почав з того, що мені снився…
ДЖОН ТРАВОЛТА: Мало бути щось, що дало поштовх воскресінню спогадів. Він чимось нагадав тобі про себе?
На цьому запис уривається. Прослухавши його вдесяте, ти знову (вкотре!) панічно перебираєш події хрінзна-якої давності, аби зрозуміти, від чого почалися ті сни. Пробираєшся поміж лабіринтів минулих подій. І скрізь на тебе дивляться сталактити та сталагміти застиглих, наче скам’янілих спогадів. Істина вимальовується несподівано, як айсберг на шляху «Титаніка»:
— Картина. Я продала картину.
Ти мусиш знайти і повернути картину. Влад хоче, щоб ти повернула картину. Бо це він її створив, а разом і з нею того чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно… Влад випустив його на світ Божий. А тепер він хоче, щоб ти її повернула. Картину. Без неї твоя книжка не може бути завершена.
І твоє життя також. Особливо твоє життя.
Наче міліцейський пес, що напав на слід крадія, ти старанно взялася відстежувати історію поневірянь своєї картини. Отже, Ромео (який купив її за триста баксів для Русалки) зрозумів, що йому, мерзенному, пробачено, і на радощах забув її під старою перекошеною лавкою у парку, з якої безнадійно облупилася фарба.
На цьому історія уривалася, бо, якщо вірити всесвітній мережі, Ромео той бомжувати перестав. Пиячити також. Згодом він повернувся до книжкового бізнесу, одружився і завів двійко чарівних діток. Живописом більше не цікавиться. Категорично. Мабуть, цього й хотіла б для нього Русалка?
Минали дні. Від знайомого мистецтвознавця (чесний незахищений секс) ти випадково дізналася, що знайшов ту картину якийсь вуличний художник, що саме швендяв парком і збирав пляшки (біля картини теж валялася порожня пляшка, якщо ти не забула). Художник був без грошей і опрєдєльонного мєста житєльства. Крім того, перебував у стані творчої кризи (не малювалося йому), тож, недовго думаючи, він підібрав картину, видав її за свою (з тих часів, коли йому ще малювалося) і продав уже за тисячу баксів.
Потім, звісно, правда видерлася нагору (з’ясувалося, що картина не належала пензлю вуличного художника), але було вже запізно — він пропив усю тисячу баксів і вмер від цирозу печінки…
Тепер, коли в історії картини була брехня, мистецтвознавці одностайно зійшлися на думці, що її вартість має неабияк підскочити догори. Так і сталося.
З газетки, забутої кимсь у кав’ярні, ти взнала, що кілька тижнів тому твою розшукувану картину придбало шановане подружжя колекціонерів — уже за дві з половиною тисячі. Баксів, звісно, не тугриків. Придбало, аби прикрасити свій літній будиночок у селі. Та насолодитися тією красою старенькі люди не встигли. Першої ж ночі, проведеної разом з картиною у літньому будиночку, хтось увірвався до них, підступно зарізав їх уві сні і, перекинувши догори дриґом усю хату, без сліду зник…
Так до історії картини додалося ще й убивство. У газетці навіть писалося, що «…може, то ота дівчина вночі зійшла із картини, холоднокровно порішила своїх нових хазяїв і повернулась назад у свій мальований простір»…
А що? Теж варіант. Адже справжніх убивць так досі і не знайшли, хоча в репортажику мимохідь і згадувалося, що оті колекціонери заборгували комусь там грошей. «Тож сумніву нема, — кричала газетка, — що вартість картини, за котрою вже міцно, наче кліщами, закріпилася недобра слава, в геометричній прогресії знову поповзе догори…»
Колись вона коштуватиме мільйони. Таке, здається, ти пророкувала Владові?
Відправивши газетку в урну для сміття, ти покидаєш кав’ярню.
А за два дні (через того самого мистецтвознавця) ти дізналася, що наступного тижня картина має піти з молотка. На благодійному аукціоні «Діти — наше майбутнє». Стартова ціна — десять тисяч доларів. Це, звісно, не мільйон, але й таких грошей ти наразі не мала. Попросити в Енн Марі Скотт? Не зрозуміє. У Вітасика? Тим більше, не зрозуміє і не дасть… А десять тисяч — це ж тільки стартова ціна. Хтозна, яких висот вона може сягнути, коли якійсь мистецтвознавчій мавпі-колекціонеру припече трохи поторгуватися?