Ти вирішуєш продати квартиру. Агенція нерухомості швиденько знайшла тобі покупця, який дав тобі за неї сорок п’ять тисяч (баксів, не тугриків) і тиждень часу, аби ти разом з усіма бебехами і котом встигла з неї забратися. Це тебе більше ніж влаштовувало. Наступного дня мав відбутися аукціон.
Ти прийшла на годину раніше. Зайняла місце в останньому ряду, аби не привертати уваги. Та, власне, твою увагу привернув кремезний тип у дорогому темно-синьому костюмі, з бездоганною зачіскою та в окулярах. Його ненормальність виказувала лише краватка — такого ядуче-божевільного кольору й візерунка, що ставало вже зовсім незрозуміло, нащо він доліпив її до свого аж надто пристойного костюму. Ти відчула присмак тривоги. Щось підказало, що він теж припхався сюди за картиною.
Почалися торги. З молотка йшли статуетки, книжки, ескізи, кришталь, навіть кілька досить непоганих полотен олією. Пейзажів та натюрмортів переважно. Задля годиться ти назвала свою ціну за тендітну постать балерини у бронзі — та, дякувати Богу, якась краля в червоному капелюшку її перебила. Тип у синьому костюмі мовчав, час від часу нетерпляче зиркав на годинник, наче чекав чогось…
Нарешті. Лот під номером чотирнадцять. Твоя картина. Стартова ціна — десять тисяч. Ти завмираєш. Він одразу пропонує дванадцять.
Дванадцять з половиною — твоя ціна. Ваші погляди зустрічаються. Тринадцять. Певно, його щасливе число. Чотирнадцять. У його холодних безбарвних очицях спочатку нерозуміння, згодом — нічим не приховувана погроза. Певно, він розраховував узяти картину із голою дівчиною значно дешевше. П’ятнадцять, шістнадцять, вісімнадцять. А може, впізнав у тобі ту дівчину? Двадцять. Та ти не маєш куди відступатися. Двадцять п’ять. У приміщенні стає спекотно. Тридцять. На вас уже почали озиратися. Тридцять чотири. Ще трохи — і тобі вже не буде чого запропонувати, бо ти маєш лише сорок п’ять. У той час, як у нього, напевне, ліміт необмежений…
Тридцять шість. Тридцять сім. Тридцять вісім. І коли він уже готовий називати наступну ціну, ти кидаєш у нього відчайдушний і, певно, страшний погляд, бо раптом йому наче відбирає мову, він хоче, силкується щось сказати, та замість слів з горлянки виривається лише безпорадний кашель та хрипи.
Ти перемогла.
Картина обійшлася тобі в сорок тисяч. І це навіть без рами, просто згорнута у рулон і запакована цупким темно-сірим папером. Колись вона має коштувати мільйони. Та ти не маєш наміру цього допускати. Ти — перша й остання її власниця. Ти — дівчина на картині. Йдеш. Швидко і не озираючись.
Та за рогом старої пощербленої споруди, що в ній відбувався «благодійний аукціон», тебе наздоганяє той самий тип. Сутеніє. Довкола — жодної живої душі.
— В мене астма, — чуєш його сухий, неприємний голос. — Пощастило тобі.
Ти сильніше притискаєш до себе рулон з картиною. Тип відзначає це очима:
— Скільки за неї хочеш?
— Ніскільки. Це моя картина, — ти намагаєшся пришвидшити крок.
— Навіщо вона тобі? — він теж починає йти швидше.
— А вам навіщо?.. — тільки б дістатися людного перехрестя.
Тип заступає тобі дорогу. Довкола, як і раніше, жодної живої душі. Невблаганно сутеніє. Тож його пробиває на непотрібну відвертість:
— Кажуть, недобра якась картина. Убиває. Віддай по-хорошому, чуєш? Не для себе прошу, шеф наказав. Хоче подарувати партнеру по бізнесу…
Отже, він знає. Всі вони знають. Картина знову почне убивати. Для цього ти ризикувала всім?
— А я хочу, щоб ніхто її більше нікому не дарував, — ти сказала це і не впізнала власного голосу — так, наче в тобі раптом оселився хтось інший.
Однак тип із божевільною краваткою, як і раніше, бачить перед собою тоненьку беззахисну дівчину, котра чомусь досі приречено тримається за картину, — і одним різким порухом притискає її до цегляної стіни.
— Будеш сперечатися — шрамів на твоєму личку побільшає. Певно, гарною колись була? Ну, просто як на картині! — впізнав.
— Ви її не отримаєте, — хтось у тобі в цьому більше, ніж переконаний.
Роздратований і наляканий тип більше не жартує. Його ліва рука, злетівши, сталевими лещатами стискається довкола твоєї горлянки, правою він щосили смикає за картину:
— Годі ламатися, дурна суко! Давай сюди довбану картину, і може, ще спасешся!..
— Від тебе чи що? — ти перетворюєшся на металевий нерв, заведений механізм, спрограмований будь-що уберегти картину. Встигаєш перехопити руку, що впивається в твоє горло, і раптом під твоїми тендітними пальцями могутня зап’ясткова кістка кришиться і тріщить, наче благенька пташина лапка.