Він кричить. Схопившись за розтрощену кисть, волає, качається по асфальту, плаче, ніби дитина. Ти прокидаєшся. Переступаєш через його зсудомлене больовим шоком тіло і йдеш додому. А вже вдома, збираючи речі на переїзд, вкотре запитуєш у німих стін: які ще дурнуваті таланти з’явилися у тебе після виходу з коми?
Про це краще поговорити з котом, а не з німими, спроданими через агенцію нерухомості стінами. Кличеш кота. Не йде. Дістаєш пакунок із «Віскасом». А він усе не йде. Невже знову втік?..
Кидаючи усі справи, починаєш шукати кота. Знаходиш. На балконі. Здавалося, він просто спить. Відкритий пакунок з «Віскасом» падає із твоїх рук. Ти присідаєш навпочіпки і дивишся на кота. Так минає кілька годин.
Твій кіт. Це вже була третя істота, в смерті якої ти себе винуватила. І ти не знала, скільки отак просиділа, бездумно вдивляючись у його нерухоме, заспокоєне в смерті тіло. Зненацька ти майже фізично відчула, як із сухим хрускотом-тріском розірвалась остання ниточка, що пов’язувала тебе із Владом. Адже цей химерний одноокий кіт був його подарунком, знайденим випадково, щоправда, десь на задвірках найближчого смітника. А тепер і кота немає. Ти лишилась сама. Затиснута, наче у лещата, в застінках власної душі, де тільки й було місце, що привидам. Милим привидам, що колись складали тобі такий-сякий сенс життя. А по їх відходу тобі й самій захотілось перетворитися на привид, на знак, на спогад і оселитися на краєчку чийогось серця.
Цікаво, хто б то був? Кого б ти обрала? Джона Траволту? Енн Марі Скотт? Чи дядька у засмальцьованих штанях (Васьок) та його славетну «охраняєму пирковку»? А де б ти частіше з’являлася? На тій «пирковці»? У видавництві? В готелі? Чи в паризькій резиденції Енн Марі Скотт?
Ти знімаєш зі своєї руки браслет-обіцянку і на антрацитово-чорному хутрі кота поєднуються дві половинки одного серця.
Так ти його й поховала, пробравшись поночі до зарошених бузкових кущів неподалік дитячого майданчика, вистроєного якимсь депутатом напередодні виборів. Тільки-но що — одразу дитячі майданчики строїти починають. Скоро вся країна перетвориться на суцільний дитячий майданчик, де в одній спільній пісочниці гратимуться дорослі дядьки-депутати усіх на світі блоків та фракцій, — думаєш ти, аби відволіктися від того, що робиш.
Бо ти не просто кота поховала. Ти закопала у вологу глевку землю під бузковим кущем усю до решти любов, що трапилася тобі у твоєму житті.
Місце не позначила ніяк. Навряд чи ти сюди повернешся…
…Бо любов не питає нашого дозволу, перш ніж непрохано увійти до нашої домівки. Просто приходить — і край. Так само вона не переймається нашою згодою (піти їй чи залишитись?), коли ми щосили намагаємося її прогнати. Вона зазвичай іде й відходить сама. Не озираючись. Тоді, коли ми найменше того дочікуємо. А ми лише вряди-годи можемо спробувати її надурити. А відтак — і самих себе.
Невсвідомлено, наче то зробив хто інший.
…Десь о третій годині ночі (щойно ти вимила руки від землі) подзвонила Енн Марі Скотт. Вона знову полаялася з Антоніо, бо з’ясувалося, що виродка цікавлять лише гроші, а вона, ти ж знаєш, ще надто молода і гарна, аби користуватися послугами таких чоловіків. Тож Енн Марі, як ти, певно, здогадуєшся, засіла за твою, тобто за свою нову книжку.
Книжка не ліпилася купи. Нічого не виходило. Ти можеш це уявити? І хто б міг подумати, що в неї не стане хисту розвинути таку простеньку ідею?!
Ну, про напівбожевільну дівчину (ні, вона пам’ятає, з ким розмовляє), отже, про напівбожевільну дівчину, яка спробувала скоїти самогубство через трагічну загибель коханого (ти ще там?), аж тут з’являється її мати, як «бог із машини» (так, Енн Марі без докорів сумління вирішила скористатися цим прадавнім прийомом, все одно про нього мало хто пам’ятає), так от, з’являється її мати і — рятує нещасну. Все. Хепі-енд. Усім хепі-ендам хепі-енд. Але де взяти потрібних слів, щоб усе то намалювати?..
Ти мовчиш. Жмут роздрукованих аркушів знову летить у кошик для сміття. Похитуючись, Енн Марі прямує до бару і вкотре наливає собі склянку віскі. Нерозведеного. Ти кладеш слухавку.
Ні, вона любила тебе — безумовно — але якось дуже по-своєму.
Тож тобі дуже якось по-своєму стає її шкода.
Наступного дня, щойно, як домовилися, з’явився ріелтор з агенції нерухомості, ти виїхала з квартири. З речей при собі мала тільки невеличку валізку та щось схоже на рулон із картиною. Треба буде замовити для неї важезну бронзову раму, як і личить витворові мистецтва, що поважає себе…