А те, що він — Страхопуденко…
«Ну, то й що? — подумала Ксєнія, беручи з ним шлюб. — Не всім же бути Шевченками і Цвєтаєвими…»
Але прізвище собі про всяк випадок лишила Вітасикове.
А ще її обранець мав єдину (скромну, янголоподібну і перелякану) донечку. Монстровиті нащадки Ксєнії негайно її зненавиділи. Назрівала казка про Попелюшку. Та й Принц на горизонті намалювався — білявий фронтмен солоденького хлопчачого поп-гурту. Гарний такий, схожий на молоденького Лєо Ді Капріо. А колись (треба ж таке!) він навіть підробляв офіціантом. Нє, ну настояща звьоздна історія!..
Мишко був благополучно забутий. Маринка отримала інвалідність.
Батькам Влада не вдалося пафосно і в один день померти, отруївшись картиною. Нічого з ними не сталося. Бо вони прожили ще кілька десятків довгих і нудних років, щодня усвідомлюючи, що зробили. Картина їх не чіпала. Висіла собі на стіні у вітальні, припадала пилом, як решта нормальних речей у цьому старому вже, нікому не потрібному помешканні і — нічого не робила.
Вони дратувалися. Чекали смерті, збирали якесь там манаття «на смерть», як усі старі люди збирають, аж доки одного разу не зрозуміли, що то і є їхнє покарання, прикликане картиною, — жити. Наступного дня вони продали картину за безцінь якомусь аферистові-мистецтвознавцю. А коли поверталися додому, їх збила вантажівка. Нещасний випадок. Фатальний збіг обставин. А водій вантажівки навіть п’яним не був. Та все одно його посадили.
Картина знову загубилася. Надовго. Хтозна, чого вона встигла накоїти за відведений їй час? Бо потім знову знайшлася — її придбав підстаркуватий генеральний директор (а заразом і власник) якогось комерційного видавництва. Уже за двісті тисяч доларів. Ніхто не знав, нащо вона йому знадобилася за такі грошиська… Просто дівчина на картині (так йому здалося) чимось нагадувала жінку, яку він колись кохав.
Відлік його часу почався.
Отримавши твій мейл, Енн Марі Скотт аж протверезіла. А відтак — відмінила всі зустрічі, призначені на сьогодні, послала на хрін свого літагента, що от уже півроку правив з неї нову книжку, і засіла за читання твого рукопису.
Треба сказати, спершу він її не вразив. Подумки вона навіть раділа, що й сама щось таке написала б, якби знайшла час, натхнення, ідею та інший письменницький мотлох, а отже, дочка не перевершила матір. А потім був той телефонний дзвінок. Міжнародний. Спершу її спитали, чи готова вона заплатити за дзвінок, вона відповіла, що вона — Енн Марі Скотт, і як їм так треба, то хай платять самі, або вирушають далеко на фіг. І їй сказали, що ти мертва. За дзвінок вона заплатила. Знову взяла до рук роздрукований рукопис. Тільки тепер це була прощальна записка на шість розділів — з прологом, епілогом, що химерно віддзеркалювались одне в одному, та коротким епіграфом, вихопленим з пісні гурту «С.К.А.Й».
Під назвою «Мантра-омана».
Назву вона залишила. У тексті теж не зачепила майже жодного слова. Після довгих роздумів і вагань змінилося лише ім’я автора. Енн Марі Скотт.
Ще раз перечитала тепер уже свій рукопис. Гарна казочка. Там були Русалка і Ромео. Навіки шістнадцятирічний Сашко. Мертвий хлопець на ім’я Влад. Психоаналітик, схожий на молодого Джона Траволту. Одноокий, наче пірат, котяра. Відлюдник Ісус Христос та… якась темна загадкова сутність на ім’я Ловець Снів. Навіть Андрій та Вітасик з сімействами туди помістилися.
А ще там була Енн Марі Скотт.
Чорт, вона й сама могла таке вигадати! За кілька днів вона перечитала рукопис ще п’ять разів і остаточно повірила, що це вона сама написала. Завтра подзвонить своєму літагентові і скаже, щоб починав домовлятися з видавництвами, бо його довбане бажання здійснилося — Енн Марі Скотт нарешті написала книжку, яка перевершить усе писане нею досі.
А тебе не було. І ти не помирала.
Епiлог
— Я тобі доведу.
— Не треба.
— Кажу ж тобі — доведу.
І, легко ступивши за край даху, він по-кіношному шугає вниз із нескінченно багатоповерхового хмарочоса. Енн Марі Скотт лишається на даху сама.
— Хворий уй…бок! — щосили горлає йому вслід.
Та сліду більше нема. Ніч, поцяткована неоновими вогнями мегаполіса, вдячно поглинає його, не лишаючи їй навіть згадки.
Ще мить — і біля підніжжя бетонного готельного монстра залунають крики (сполохано-шоковані людські крики), хтось принагідно викличе «швидку», аби зішкребла рештки її друга з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть), а хтось просто зніматиме усе те дійство на камеру мобільного телефону, щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді — вихлюпнути у всесвітню мережу…