І перший матч вони програли, правда, з мінімальним рахунком 2:3. Програвали 0:3 після першого тайму. У другому Кость і Миколка забили по голу і почали тиснути дев'ятикласників так, що їх врятувало від нічиєї лише закінчення гри. Чесно кажучи, капітан Кость Онишкевич відчував себе винним у програші, адже у першому таймі більше думав про ногу, ніж про гру. Але зате у другому зумів переступити страх. Забив гол, нога не боліла. І хоча вони програли, у глибині душі Кость пишався собою. Бо хіба можна повноцінно жити з постійним страхом: за ногу, за гроші, за невдачі — за що завгодно? Відтоді він назавше збагнув, наскільки страх може ослаблювати.
Здається, вся школа знала про його стосунки з Марійкою, їх поза очі називали Ромео і Джульєттою, але вони звикли. Зрештою, у тому не було нічого образливого. Лише Марійка кілька разів казала, що шекспірівським героям треба було проявити більше терпіння і вірити у своє кохання до кінця. Бо якщо Джульєтта і Ромео перестали вірити в майбутнє щастя, то хто інший міг це зробити за них?
Марійка і Костик часто ходили парком. Нікому не кажіть, але вони почали цілуватися. Прийшла зима. Навесні вони удвох поїдуть на екскурсію у якесь велике місто. Вони вже потайки відкладають гривню за гривнею для цієї майбутньої подорожі…
Їхні батьки також знали про це. Але нехай, іншим разом, бо це болюча тема…
Костик подружився з Галиною Дмитрівною. І здається, знав географію найліпше у класі. Із Миколою теж багато розмовляли і мали спільні плани щодо навчання після школи. Якими були ці плани і чи суджено їм здійснитися, залишилося таємницею…
Учителька алгебри та геометрії й далі недолюблювала Марійку. Може, через те, що колись хотіла бути такою, як ця дівчина, але життя склалося інакше… Зате із Великою Матір'ю, себто з класною керівничкою, у Марійки були чудові стосунки. Із мамою теж усе було нормально. Вона навіть дозволила Марійці ходити на секцію легкої атлетики.
Дівчина перестала дружити зі Світланою. Натомість зблизилася з Анжелою, яка ще не раз підтримає її. І навпаки. Так завжди буває в житті: ми втрачаємо щось, нам тоді здається, що це катастрофа, але це лише ілюзія. Бо на уламках старого досвіду ми неодмінно збагачуємося новим…
А на секції джиу-джитсу, куди регулярно ходив Кость, його почали хвалити, на відміну від Едика з його директором-батьком і двома мобілками… Костиків тато був задоволений.
25
О, будьте певні, що Кость навіть подумки не раз розмовляв із Марійкою, а вона з ним, доточуючи у ці діалоги її слова від свого імені.
— Привіт! Ти скучила за мною?
— Я дуже скучила, Костику. Ти мені часто снишся. А я снюся тобі?
— Навіть на сьогодні снилася. Начебто ми катаємося на каное великим озером. І раптом каное перекидається. Ти не вмієш плавати…
— Але ж я вмію плавати, Костику…
— Ти не вмієш плавати. І я рятую тебе.
— Як?
— Я покидаю каное і допливаю, з тобою на спині, до берега.
— А що далі?
— А потім на нас хочуть напасти якісь розбійники. Вони подібні до тих, що у фільмі «Пригоди Геркулеса». Але я, як і він, розкидаю їх. Вони літають у повітрі, як гумові ляльки, від ударів моїх кулаків.
— А потім?
— Потім я прокидаюся і думаю про тебе. Думаю, що ти зараз робиш. Уявляю, як ти одягнена. І ще… ще думаю, чи ти думаєш у цю хвилину про мене.
— Знаєш, Костику… Давай домовимося.
— Про що саме?
— Що кожного вечора о десятій ми одночасно будемо дивитися на небо. Якщо ясно і небо всіяне зірочками, ми будемо їх рахувати.
— Для чого?
— Хіба ти не розумієш? Скільки ми нарахуємо зірочок, стільки років будемо разом. Я, наприклад, нарахую сто.
— А я сто п'ятдесят. Або цілих двісті! Але, Марійко, що робити, коли небо захмариться?
— Чекати, уявляючи, скільки зір сховано під хмарами. Зір, що чекають на вечірнє побачення з нами.
— Як гарно ти говориш… А коли падатиме дощ?
— Тоді ми будемо уявляти, що небо плаче, бо ми не можемо провести лік своїх зірочок… Але воно обов'язково засміється!
— А коли буде зима? Сніг і хурделиця?
— Ох, Костю, який ти нудний запитальник! (Тут Марійка засміялася.) Тоді ми думатимемо, що кожна сніжинка — це сигнал окремої зірочки.
— А якщо цих сигналів буде стільки, що світу Божого не буде видно? Тоді що?
— А тоді ми будемо твердо знати, що зірки дуже скучають, якщо ми не можемо їх рахувати…
— І ми чекатимемо на гарну погоду?
— Так. І вона обов'язково настане.
— Я люблю тебе, Марійко…
— І я люблю тебе, Костику…