3 листопада 1771 року останнього короля Польщі, Станіслава Августа Понятовського, викрадають. До двору він повертається вже день пізніше, повністю змінений
АДАМ ПОДЛЕВСЬКИЙ
МАРИМОНТСЬКІ МЛИНИ
Видавництво SKARPA WARSZAWSKA, 2022
Переклад: Марченко Володимир Борисович, 2025
Чи події ночі з 3 на 4 листопада 1771 року відбулися саме так? Не знаю, хоча сподіваюся, що так. Якби так було, історія Стася і Яся була б дуже повчальною; вона дозволила б побачити в слабкому королі людське обличчя польського Просвітництва, а в запальному Яну – майбутнє Речі Посполитої, якій не дали народитися.
І
Зараз, Санкт-Петербург
Крики короля лунали довгими коридорами Мармурового палацу. Це був звук, що наповнював страхом кожного слугу, гвардійця і королівського чиновника. Наче крик гарпії, голос старого монарха паралізував волю і кмітливість слуг. Якби не гучне виття, то, мабуть, можна було б почути тихі молитви, що закликали Богородицю і всіх святих захистити ординарців і челядь від сумної долі відповіді на виклик. Король помирав, і той, хто першим про це повідомив би, міг померти разом з ним.
Мармуровий палац був величною, але не вишуканою будівлею. Її проста форма, широкі коридори і світлі сходи не містили жодних схованок, таємних проходів чи секретних кімнат, де можна було б перечекати королівський заклик. Майже п'ять десятків палацової прислуги були віддані на милість небес і здоров'я колишнього короля Речі Посполитої. Дехто також сподівався і на земну допомогу. Особливо пралі, які втекли до кутка старої вітальні і дивилися на Артема Петровича з німою проханням у палаючих очах.
Що ж, це було очевидно; Артем, як холостяк і людина, що мала борги, не мав би соромитися розлучитися з цим падолом сліз. До того ж він був поляком, принаймні наполовину.
– Ну, що ж... – підганяла його Ксенія, найстарша з прачок. – Іди до нього, він же твій співвітчизник.
– Я не поляк, а росіянин, як і ви, – заперечив Артем.
– Матір, нехай Господь спасе душу доброї Божени, у тебе була полька, то й король твій земляк, – наполягала стара служниця. – Врятуй нас, Артемку, бо ясновельможний пан тебе не покарає...
У будь-якій іншій ситуації молодий служитель покоїв плюнув би на настирливих прохачів і вистрибнув би через вікно на задній двір палацу. Але так тікати від жінок було непристойно, тим більше, що Ксенія щойно назвала його земляком польського короля, тобто майже боярином, але таким, від ляхів. Крім того, за спиною Ксенії куталася десь Зоська, прекрасна, світловолоса Зоська, яка, мабуть, вперше в житті дивилася на Артема з пристрастю. Вона чекала, поки він кинеться на допомогу, поки погодиться взяти на себе провину за смерть старого короля.
Але поки я тобі не був потрібен, ти дивилася на мене, як на купку пилу, настирливу муху... – подумав служитель, і тоді йому стало важко на душі. Він хотів сказати щось важливе, щире, подивитися Зосі в очі і виплеснути з себе весь тягар бідного сироти, який в службі в королівському замку бачив порятунок для себе і своєї родини, а замість почестей знайшов лише приниження і сльози. Але він нічого не сказав. Артем рушив до виходу в коридор і відсунув важкі двері, впускаючи в стару вітальню світло зимового ранку. Він також впустив чергові крики болістей короля, що порушували мертву тишу палацу. Потім рушив уперед.
Його проводжали плачем жінки (але, мабуть, не Зоськи!) і похмурі погляди, подібні до тих, що дарують засудженому, який йде на ешафот. Він не зачинив за собою двері; хотів, щоб хоча б палацові пралі проводжали його з почестями, гідними героя, що йде на війну. А де Саша? Кухарчата? Вартові? Вони втекли, залишивши жінок на милість полковника. Невже тільки я не сховався в стайнях? Відчуття, що він є одним з найсміливіших чоловіків у палаці, трохи полегшило тягар на його грудях. Але тільки трохи. Артем йшов широким коридором до спальні Станіслава Августа, колишнього короля Польщі та великого князя Литовського.
Хоча вікна були зачинені, холод зимового ранку, здавалося, проникав крізь шибки та стіни палацу. Яскраве світло не освітлювало дорогу, а засліплювало. На мить Артему здалося, що він бреде по снігу, а не по пухнастому білому килиму. Він також не відчував ніг, які самі штовхали його вперед, до королівської спальні. На жаль, він не міг заблукати: виття короля не вщухало.
Коли він наблизився до монарха, вже можна було розрізнити окремі слова. Не те щоб він їх розумів, просто зробилося зрозумілим, що звуки, які видавав монарх, якого скинули з трону, не були випадковим виттям, а якимось повідомленням, відчайдушною спробою повідомити світу чогось важливого. Артем так зачарувався цією літанією болю, що лише дивом уникнув доктора Вайса, який біг з важкою сумкою.