Артем вирвався з обіймів короля і побіг шукати командира варти.
Тоді, Варшава
До самого ранку Георг не міг змружити ока. Не міг заснути, як через нерви, так і через незручне ліжко в кімнаті для гостей. Він встав, помився та одягнувся мовчки, не заглядаючи ні в кімнату дочок, ні в спальню дружини. У нього не було сміливості поговорити з дітьми, ні сили навіть подивитися на дружину. Їхня маленька квартира, розділена на дивовижну кількість кімнат, що прилягали до довгого коридору, здавалася зовсім мертвою.
Йдучи до виходу, Георг відчув на собі погляд з-за напіввідчинених дверей. Але переступивши поріг, ступивши в прохолодний осінній ранок, зітхнув з полегшенням. Так чи інакше, але цього дня все мало закінчитися. Георгій хотів подивитися королю в обличчя і побачити, чи знайде спокій, чи смерть.
Він увійшов до замку через бічну браму і без зайвих слів переодягнувся у свій гайдуцький мундир. Потім приєднався до вартових під час сніданку Його Величності. Побачивши короля, він мало не знепритовмнів. Такого Георг аж ніяк не очікував.
Станіслав Август не помітив Бутцау. Не тому, що не озирався, а тому, що майже нічого не бачив. Королівська перука була насунута на лоба, ніби в жесті недбалості, але вона точно мала на меті приховати пов'язку. Рана, завдана йому ревнивим чоловіком, мабуть, була набагато серйознішою, ніж уявляв собі Георг. Біла перука була просякнута кров’ю, а лоб монарха напух. Сам Станіслав Август, однак, вдавав, що знаходиться в доброму здоров’ї та гарному настрої. Він так голосно сміявся, що Георг запідозрив, що удар по голові пошкодив королю вухо. Ліва рука правителя помітно тремтіла, коли він підніс ложку супу до рота. Він також дуже швидко поїв і так само швидко відпустив своїх репрезентативних слуг.
Гвардійський поручик скерував Бутцау та ще трьох гайдуків до гауптвахти на першому поверсі. Там вони чекали майже до полудня. Нудьгуючі супутники Георга не відчували жодних проблем, але Бутцау знав, що нездужання короля помітили. Однак не був певен, скільки людей знало про нічну пригоду Станіслава Августа.
Нарешті прибув полковник Коччеі у супроводі невідомого гвардійського капітана. Щось у зовнішності цього офіцера нагадало Георгові про допити, про спалення живцем і про те, як злочинців тягнули кіньми по вулиці Мьодовій.
– Ви троє, йдіть обідати, — наказав Коччеі. – А ти, Бутцау, залишся, ми поговоримо.
Георг починав відчувати ту мужність, яка характеризує засуджених до смерті безпосередньо перед тим, як вони піднімуться на ешафот. Йому вже було байдуже, тим більше, що він не мав наміру повертатися до Барбари цієї ночі. Він би хотів обійняти своїх дочок перед тим, що мало статися, але він не так сильно шкодував про свою мовчанку. "Краще, щоб вони мене ненавиділи, ніж плакати за мною", – подумав він.
Коли троє супутників Георга пішли, полковник і капітан сіли на лавку біля стіни, і командир байдужим жестом запросив гайдука сісти на стілець, оббитий оксамитовою м’якою тканиною. Хоча Бутцау зайняв набагато елегантніше місце, він почувався як злочинець на лаві підсудних.
– Якщо хоч одне зі сказаних нами слів покине цю кімнату, вас повісять, – зауважив Коччеі з початку. Потім він подивився на другого офіцера. – Жубровський?
– Хто завдав королю цю рану? – прямо запитав капітан.
– Я, – відповів Бутцау, керований сумішшю покірності та гордості. Крім того, він починав розуміти, що ешафот йому не загрожує, принаймні не одразу.
– Приліз до тебе додому? – Капітан продовжив свої запитання, і Георг зараз був певен, що Його Величність не розповів своїм охоронцям подробиці нічної експедиції. – Чого він хотів?
– Від мене нічого, але… – слова лилися не з його горла, але якби поряд, нібито їх вимовляла інша людина: – …від моєї дружини… Так що, панове, запитайте самі.
– Дружину? — здивовано спитав Коччеі.
– Короля, — виправив його Георг, раптом занепокоївшись, що його невірну та підступну, але все ж таки законну дружину можуть протягнути через кімнати слідчих.
– Може ти хочеш грошей, Бутцау? — хрипким голосом спитав капітан, відомий як Жубровський.
– Я б хотів, щоб чужі люди не заходили до мого будинку вночі, — відповів гайдук.
Коччеі вилаявся, встав і почав ходити по кімнаті. Жубровський, навпаки, подивився в очі допитуваному протягом кількох молитов і посміхнувся, можливо навіть, співчутливо.
– Розслабтеся, пане полковнику. Ми з ним розберемося, — запевнив він, а потім знову глянув на Георга. – Бутцау, тебе спіткала велика кривда. І хоча я можу співчувати тобі як людині, як королівський гвардієць можу сказати ось що: якщо розкажеш будь-кому про ту ніч, у тебе не буде навіть часу пошкодувати про це.