– Не хвилюйтеся, друже, місце постою поруч.
– В корчмі Залеського зупинитеся? Це ще далеко... Промокнете, замерзнете...
– Це вже наша справа, чи промокнемо ми і замерзнемо.
– В пеклі горітиму! — пролунав голос, який сержант прийняв за крик божевільного, а Лукавський упізнав короля.
Змовник знав, що йому потрібно якомога швидше відвернути увагу вартового, тому він запитав:
– А чого ви так допитуєтесь?
– Ну, війна ж триває, пане... Конфедерати все ще кусаються, як дикі собаки, і вони посилають шпигунів і зрадників до столиці...
Валент відчув на собі погляд своїх дев'яти товаришів, кожен з яких вже намацував під пальтами шаблі, палиці чи чекани.
Результат потенційного зіткнення між чотирма сторожами та десятьма барськими конфедератами здавався вирішеним: люди маршалка не мали шансів втекти живими, але вони могли б битися достатньо хоробро, щоб попередити своїх замінників і навіть поранити або вбити кількох нападників. Валент розумів, що змовники воліли б уникнути цього сценарію. Він також вважав, що охоронники повинні так само неохоче битися. Їх потрібно було переконати.
– Зрадники? ... Які зрадники? — спитав Лукавський.
– Зрадники! Ми всі зрадники. Ми його вбили!
– Що там відносно божевільних? — прогарчав сержант. – Зачекайте тут, панове, я маю послати людей...
Валент швидко подумав, обмірковуючи, що буде більшою катастрофою: викриття його людей чи групи Кужми. Зрештою, він дійшов висновку, що обидва шляхи сходяться в одній точці, сигналізуючи про необхідність бою та різанини вартових. Однак, потрібно було відкласти момент вихоплення зброї якомога далі в майбутнє.
– Ми не чекатимемо. Якщо йдете в хащі, ми підемо далі.
– Ні, зачекайте! — прогарчав розлючений сержант, поклавши руку на шаблю.
– Брате! — прошипів Валентин. – Подивись мені в очі! Так, спокійно, зроби глибокий вдих і подумай! Які шпигуни? Відпусти нас без питань, без проблем.
– А навіщо мені задавати питання? — спитав сержант, і в його голосі вже чувся наростаючий жах. Він також умів рахувати, і десяток здався йому набагато більшим за чотирьох.
– Немає ні конфедератів, ні шпигунів, лише божевільні в тумані. Тільки подумайте: справжні шпигуни зарубали б вас, щоб уникнути виявлення та тривоги. А ми? Ми просто спокійно підемо...
– Ми всі йдемо до пекла! До пекла, кажу вам! — крикнув голос з темряви.
Відразу після цього пролунав вереск болю, який Валент легко пояснив: король, мабуть, вкусив руку того, хто намагався змусити його замовкнути. Натомість четверо охоронців рогаток помилково прийняли голос за виття демона. Сам сержант не міг вирішити, чого він більше боїться: шпигунів конфедератів чи дияволів, що нишпорять по валах.
– То, може, ми вже пройдемо? — спитав Лукавський. — Коли ми зникнемо в ніч, проблеми закінчаться.
– Вони теж підуть? — спитав сержант, вказуючи на темряву на сході.
– Так, обіцяю тобі, добрий чоловіче.
– Смертю я йому заплатив! — завив демон маримонтських рогаток. – Жодної мені пощади!
– Тоді йдіть... з Богом, — прошепотів сержант, вже зблідлий від страху.
Він жестом наказав своїм товаришам опустити древця пік. Однак це було зайвим, оскільки охоронці розступилися самі по собі, готові будь-якої миті кинути зброю та втекти до міста.
– Дякую тобі, добрий чоловіче, ти не пошкодуєш про свій здоровий глузд, — заявив Лукавський.
– Люди не бачать, а Бог бачить! Ми не уникнемо покарання! — крикнув демон, але цього разу тихіше і ніби з більшої відстані.
І десять похмурих путників вирушили закрочимським трактом, пришвидшуючи рух з кожним кроком. Коли вони зникли за поворотом, сержант видихнув. Він повернувся до гауптвахти, сів на стілець, і лише тоді почалася паніка. Він мав прийняти найважливіше, і, може, і останнє рішення у своєму житті.
Валент наказав своїм супутникам зупинитися в лісі, під розлогим дубом. Сухого місця там вистачило лише для нього та трьох спільників, але Лукавський використав свій привілей влади назавжди. Він мав подумати та прийняти рішення, важливе, і, потенційно, останнє у своєму житті.
– Вони можуть викликати допомогу, — сказав він змовникам. – Ми повинні залишитися тут і стежити за ними.
– Усі ми?
– Ні, Масловський і Неміч підуть до нашого табору і швидко приведуть двох свіжих коней для Кужми та короля. Решта з вас, зі мною, прокрадемося лісом і почекаємо, що буде.
– Можливо, вони вже послали по допомогу? — зауважив один із змовників.
– Поки вони не відіб'ють короля, ми в безпеці... тобто, вони не доведуть нашого злочину. Тому ми повинні допомогти Яну, як можемо.
За мить двоє конфедератів вже йшли стежкою вздовж валів до Повонзок, а решта скрадалась крізь дерева до рогаток. Сержант вийшов перед будку вартових, вдивляючись у темряву.