– Тітко Маринко! – гукає до мене через стіл Галина. – Візьміть свою Миросю, вона, напевно, хоче спати.
Та я геть не чую молодої. Мені, заклопотаній весільними справами, не до того: тільки встигаю бігати від печі і до столу, щось подаю, приймаю, мию.
– Тітко Маринко-о-о-о! – щосили гукає молодий.
– А що там?… – я на мить спиняюсь. – Щось принести?
– Та ось, ваша дитина…
– Хоче спати? То передайте її комусь, нехай винесуть надвір, я не маю часу.
І далі біжу до кухні. А в цей час…
– Подавай її сюди! – гукає до Галини хтось із гостей, бере мою зімлілу дитину на оберемок і несе в садок, там кладе під деревом і йде курити.
А Мирося тим часом вивергає все із себе – і горілку, і те, що їла за столом, і те, що вдома. Стоїть коліньми на оббльованій траві, тримається руками за живіт і стогне. Тоді падає у блювотиння й засинає.
Знаходять Миросю Гріша із Степаном.
– Фе! Що це ти тут лежиш… така? – питає Гріша у Миросі. – Що це з тобою сталось?
– Я горілку пила, – дівчинка помалу встає, рукою тримається за стовбур, обтирає травою плаття.
– Не може бути?! – дивується Степан. – А хоч смачна?
– Ні…
– Ти біжи до копанки і вмийся, а то дивитись страшно!
І Мирося рушає, але…
– Миросю, зачекай, хочеш горошків? – повертає її назад Степан. – Там за столом давали вже солодке, але тебе не було.
Ось воно! Давали солодке! Це ж найкраща страва на весіллі!
– Давали солодке?… – журиться Мирося.
І їй стає так гірко-гірко, їй навіть байдуже, що робиться у неї в голові, що вона уся в мокрій слині і ще у чомусь, що оце вона тут валялася у траві. Одна тільки думка б’є Миросі у тім’я: вона не дочекалася цукерків!!!
У магазині тоді продавалися тільки горошки і подушечки із перевареного цукру, такі були цукерки.
І тепер їх роздали вже гостям, а Миросі не дісталося…
Сльози покотилися дитині з очей іще дужче. Мирося схопила себе за горло, захиталася туди-сюди від розпуки, від великого й невимовного свого горя!
– Та не плач, – раптом присів біля сестрички навпочіпки Грішка. – На ось тобі жменю, я набрав аж в дві кишені, їж.
– І мої на, – простягнув долоню двоюрідний брат Степан.
І Мирося, озираючись, чи ніхто того не бачить, похапливо кидала горошки собі до рота: моя дитина в той час не знала нічого смачнішого за горошки!
5
Хіба тільки чорні дрібні черешні!
У сусідів перед ворітьми росла молоденька черешенька – рання. Але ніколи не встигали ягоди на ній доспіти. Ще тільки-тільки запалились, а вже й нема!
Зате в нас у садку стояло старезне дерево, стовбур грубий. Треба було два дядьки, щоб ту черешню обійняти. Із дуплом, гілки аж на три метри від землі – попробуй доберись! Хіба тільки ноги треба було б засовувати в кору і чіплятися руками.
А що робилося вгорі! Ягід-ягід! Бубки на дереві були гіркі, дрібненькі, зате ж якщо доспівали!..
Якось наїлися від пуза тих ягід Мирося з Антосею та й придумали забаву.
– А давай викопаємо під черешнею ямку, – каже Антося, – настелемо в ній трави, та й будемо туди стрибати!
– А давай!
Мирося побігла по копачку. По черзі дівчата трудилися, вигортали землю.
– Ох і гарна ж ямка!
– А глибока! Можна я стрибну перша? Я ж уже велика.
І Антося стрибнула…
Моя Мирося як сиділа на гілляці, то тільки й почула, як неприємно хрупнула кістка, а коли глянула донизу, побачила, що Антося лежить під деревом, одна її нога була у ямі, а інша, дуже вивернута, стриміла набік.
– А-а-а-а!!! – страшно заголосила Антося. – Мені болить! Дуже болить! Мамочко ріднесенька! А-а-а-а!
Мирося злізла з дерева і кинулася бігти до подвір’я.
– Там Антося… впала! – кричить до мене.
Антосю ми занесли до діда Степана – він був ще й костоправом. І Мирося з Антосею – його двоюрідні онуки.
– Де ж це ти так, бідолашна дитино, впала?… – журився дід. – Довго будеш лежати, аби ще правильно зрослось.
Літо розквітало далі, достигали на березі порічки, червоніли вишні, у малиннику аж гула малина, а Антося лежала в хаті – нога обкладена житньою соломою, під спиною – тверда подушка.