– Більше вже не буду з тобою гратись, – казала вона Миросі. – От до чого дострибались. А як я виросту крива на одну ногу? Хто мене за себе заміж візьме?
– Не бійся, візьмуть і криву, бо у тебе є батько! – нагадала мої слова Мирося. – А от я і з рівними ногами можу в дівках сидіти…
Мої діти росли, мов із води, і треба було їх чимось годувати. Росло наше господарство, а моїх сил не прибавлялось. Ще й у колгоспі роботи ставало більше й більше.
Я вже й робила без обіду – щоб норму трудоднів виконувати і не мати штрафу. Приходила до хати пізно. З собою, щоб не впасти з голоду, брала із дому те, що було, – печені буряки або варену картоплю, хліб, натертий жовтим салом…
У країні завели п’ятирічки, і колгосп розширив землі. Заліз аж у береги, поле сусідило із моєю садибою.
І ось, Мирося грається на дорозі попід нашим садком і разом пасе гуси, а я сапаю буряки. Коли ж дуже натомлюся, стану, розігну спину, побачу доньку, та й гукаю:
– Миросю-у-у! Принеси мені води! – І так кричу аж по три рази, бо не чує.
То вже аж Ганя не видержить, складе руки жолобком і собі гукає:
– Во-о-одии-и-и! Воо-о-одии-и-и нам принеси!!!
Мирося аж тепер почує, сестру. Мерщій біжить до хати, бере там гладущик із водою і біжить дорогою.
Я п’ю, дам ще й Гані напитися.
Миросі минало чотири роки. Вона мене чекала з поля, щоб увечері я принесла їй із поля хлібчика, від зайця!
– Який же він смачний! – радіє Мирося і теребить зубками сухий окрайчик. – Як же це, мамо, зайчик Вам дав цей хлібчик?
– А так-о: сапаю, сапаю, аж дивлюся – зайчик біжить! – кажу. – І в лапках хлібчик несе!
– Оцей шматочок?…
– Зайчик щодуху біг, але я таки його догнала, та й видерла, і маю гостинчика Миросі.
А то, бувало й таке, що усе поїм і нічого не принесу додому. То Мирося мене чекає, чекає… Від нетерплячки вибіжить аж на дорогу, стоїть там і виглядає маму із гостинцем.
– Де хлібчик? – як дочекається, заглядає мені до рук, не вірить, що порожні.
– Сьогодні зайчика не було, – кажу. Або: – Сьогодні не спіймала!
У селі без чоловічих рук – погибель. А в моїх дітей немає батька. Мушу я принижуватися, просити…
Якось поїхали ми з Яковом – моїм двоюрідним братом – кіньми по осоку, аж у Дубину – це за десять кілометрів від села. Виїжджали ще поночі, рано-рано, щоб до роботи встигнути вернутись.
Дітей я не будила.
Але Мирося у цей час уже не спала, вона була рання птаха – вставала разом із сонцем. А ще й комарі дуже допікали.
Мирося розчумалась, зіскочила з постелі, роззирнулася – аж немає її мами в хаті! Де ж поділась?
Мирося заглянула у вікно… Як раптом побачила, що мама йдуть кудись із двору, сідають на підводу!
– Тпр-р-р-ру!!! – дядько Яків стримує коней, а потім вони котять по дорозі.
Допоки Мирося зібралася на дусі, вибігла й собі за нами, за ворота – аж віз уже коло Лисої гори росу збиває!
Ми із Яковом уже далеко, де там наздогнати! Інша б дитина повернулася до хати, але не моя Мирося. Вона теж хотіла їхати, а ще й на возі!
От коні зникли за горою… Мирося біжить щодуху, не спинилась.
Біжить Мирося боса, в одній сорочці, вітер її ледь-ледь наздоганяє. Вже заїхали аж за другий горбок, а далі – тільки чисте поле. Мирося залишилася на леваді. Було видко, що не здогнати їй воза, і нізащо! Але вона не повернулась.
Вже й поле…
Біжить Мирося швидше, швидше! З одного боку до неї хилять великі голови соняшники, з іншого – тремтять листям молоді осики, виїдає очі збита з високої трави роса.
Ось, нарешті! Мирося бачить, як двоє лошат поспішають за підводою, гарненько вже відстали, та поспішають, бо там упряжена їхня мати! Мирося рівняється із кінськими дітьми. Біжить з лошатами навипередки і плаче.
– Чуєш? Неначе хтось кричить? – дивуюся я. Але з-за дерев мені нічого не видно, бо дорога вкотре повернула за гору.
– Та то лошата граються, – каже Яків. – Хто це може там кричати? Ще ж дуже рано.
Проїхали ми ще добрих півдороги.
– Та ні, наче хтось кричить, ану хай станемо? – таки щось тривожно мені на серці.
– Тпр-р-р-у! – спиняє коней Яків.
І тут я озираюся, аж дорогою біжить моя Мирося! Вже й голосу її не чути, дитина тільки сопе від натуги, мов міх, і червона-червона, уся в росі.
Я мерщій зістрибнула з воза, вхопила безтямну Миросю собі на руки!..
– А нещастя якесь! Та ти ж уся мокра! – мотаю дочку в стару рядюжку і аж плачу.
А соняшники стоять… Вони такі високі, вищі від голови!