Біжить… Миросю носить збоку вбік. «Хоч би не впасти!» – думає Мирося і таки обганяє Антосю, уже аж на самім вершечку горбка.
– А я все рівно буду перша! – кричить Антося й вганяється у своє подвір’я. Мирося, мокра від поту, падає коло жолоба. Теля, прив’язане посеред подвір’я, радісно мукає і тягнеться губами до трави.
Мирося плаче…
До череди вона ще не дорослá, але влітку вже пасе вівці. Один день пасуть Іван із Василем, а на другий день – Мирося із Антосею.
Зимою вівці живуть із нами в хаті.
Здається, в тому році у Різдві окотилися аж три овечки – і ягнятка, немов маленькі діти, стрибають по кімнаті. І мої діти теж між ними!
– Як же весело і гарно у нашій хаті!!! – кричить Мирося.
Та тільки весна зазеленіє першим рястом – і діти, і ягнятка уже й у глинищі, по берегах!
– А смачне ж яке молоко овече! – п’є і нахвалює Мирося. – Таке солодке й тепле!
Вона коли вкрадеться та й видоїть сама, і нап’ється свіжого – відбирає у ягняток.
Вівці йдуть увечері додому чередою. Мирося сидить на горбочку і чекає. А вони бігають, граються – як діти.
У мене і корова була, бо як же без корови? Тільки ж вона одна, а дітей багато.
Я, як видою Квасолю, наллю молока у велику миску, поставлю на столі, та й роздаю кожній дитині по кусню хліба. А сама стаю поряд.
– Он, вмочайте! – даю команду їсти.
І вони вмочають, наввипередки. Діти мої їдять, а я тільки мовчки дивлюсь, як вони, немов ті голодні цуценята, зібралися у коло і хлепчуть тепле молоко.
Ця миска у мене залишилася одна після війни, на все – і на борщ, і на кашу, й на лемішку. Зате ж на кожного було по дерев’яній ложці! Мені, бува, аж серце стискувалося, як діти посідають за порожній стіл та й стукотять ложками, ждуть вечері.
Хіба як у неділю варила я вареники – отоді й наставало у нашій хаті свято!
Ще не кидаю в окріп варити – а Іван вже порахує.
– Кожному по три вареники! – прикаже. І сидить, слідкує.
А вареники я робила великі, коли поваряться, виходили сірі, череваті. Як поспливають у окропі, викину їх у миску, вони неначе поросята, там лежать, парують. А до тих вареників уже очі горять, руки тягнуться, із губів капле слина.
– Ану мені хай спробує візьме хто зайвий!!! – кричить Іван.
Та де йому встигати! Не встигне й оком змигнути – а ложки тільки тарабанять, руки миготять туди й сюди, спробуй, заприміть.
Але й Іван не зіває – це його парафія, вареники.
Мирося швидко й третього ум’яла, скільки було на її душу, а по мисці ще аж два качаються. «А як встигну взяти?…» – думає вона, а рука вже давно у мисці.
І тут – ложкою по коліні трісь! – це Іван дістав.
– А! Попалась! Крадійка! Це був мій вареник і Марусин! – кричить Іван. – Бач, хотіла з’їсти! А не вийде! На тобі за це! – і б’є по другому коліні, щосили, ложкою.
– Ой, йой, йой!!! – плаче Мирося, тримаючись за коліно. Чи то від болю, чи від розпуки – що не встигла витягти і з’їсти того злощасного вареника. І жаліється: – Мамо, Іван мене б’є!
– Та не бий її, вона ж іще маленька, – прошу я в Івана. Та воно таке закляте!
– Маленька?! А це до яких пір вона буде маленька? Добра маленька, як їсть за двох великих!
Що йому казати? Хлопчик, хоче їсти. Я й мовчу…
Я своїх дітей ніколи й не била. Хіба що раз.
Якось Іван подер штани – довго ходив, аж нитки розлізлися, бо полотно зотліло. Сів на березі коло копанки і дере собі ті штани потроху, а дірка більша й більша. Дере і приказує:
– Тюмодир! Тюмодир-р-р-р! – і роздер від матні аж донизу. А тоді пішов межею по городі. Зайшов у подвір’я, як у спідниці.
Я саме мила руки до корови – як тут побачила таку прояву!
– Це хто тобі таке зробив?! – не зрозуміла зразу, злякалася, рушник мені у руках аж затрясся.
– Та я сам, оце… розпустив, бо вони подерлись…
– Ах ти ж недобра така дитино! – зірвалася я на крик. – Та я за роботою дня не бачу, за вами ночей не досипаю, а ти так рвеш?! Та ось тобі! – так мокрим рушником і вдарила хлопця по лиці, по спині, по грудях. – Оце тобі за те, що ти так цінуєш мою працю! Оце за те, що я… Оце… – і плачучи пішла до хати.
Моя хата була крайня у селі, а далі тільки поле. За ним – Лиса гора, левада, дорога на другі села. Город від хати збігав горою в берег. Як у колгоспі обсіються, під вербами в кінці мого городу ставили сівалки. І сільські діти мають тоді де гратись; стрибають по тих сівалках, бігають довкруги, доганяють одне одного. Або посідають рядочком, чисто як горобці, та й про щось своє щебечуть, про дитяче.