Якось мій старший хлопець, Грішка, стрибав по тих сівалках та й дострибався – не туди засунув ногу, підвернув.
– Ой болить же мені, а! – кричить.
І хто його там почує, хто прийде на поміч? Білий же день! Усі люди на роботі.
Немає ради… Викричався Грішка досхочу, та й покульгав сам через берег до діда Степана.
А той:
– А-а-а! Вдовиний ти син, йди-но сюди! Лягай тут-о на ліжку, давай мені сюди ногу!
Грішка крекче, закушує від болю губи, але таки дострибує і вкладається поверх суконного рядна на ліжку. Дід над ним згинається, щось шепче собі в бороду, береться руками за хвору ногу і тільки – смик!
Грішка від діда вже йде додому рівно.
А боком тільки позирає на баштан…
Баштан лежав попід Лисою горою. Дуже близько: нам із вікна хати добре видно. За сторожа на баштані поставили мого кума, Петра Кесаря.
От як починали достигати кавуни, Мирося і йшла на відвідини до хрещеного тата. Прийде вона до куреня, побачить сторожа, наставить пелену. Петро їй понакидає туди помідор, огірків – всього, що є.
Бо Мирося – дівчинка, маленька, та ще й похресниця. А от як Грішка хоче закрастися в кавуни, то Петро його вже не жаліє.
Бо Грішка йшов на баштан із мішком! Туди йде Грішка – насвистує, підкидає босими ногами по дорозі порох. А на баштані колінкує, роззирається злодійкувато, і як ніхто його не запримітить, накидає повен мішок всього, та й пре на спині додому.
– Де це той злодій?! – якось увігнався Петро в моє подвір’я, біжить слідком за Грішкою. – От я тебе нарешті й вислідив, і піймав!
А я тоді місила діжку.
– Що сталося, куме? – розігнула спину. – За ким це ти женешся?
– Подавай мені сюди зараз же злодіяку, свого сина! Я здеру йому шкуру із плечей! – трясе Петро батогом. – Грішка твій де, питаю?! Я на свої очі щойно бачив, що він побіг за хату, гукай того волоцюгу сюди!
– Що?! – я обтерла об спідницю руки. – То це ти, Петре, будеш мою дитину бити? За що ж?
– Він кавуни краде!
– А тобі хіба шкода для сиріт кавунів колгоспних? Чи, може, у мене є їх за що купити?
– Але я сторож! А він мішками носить!
– Бо й мої діти хочуть їсти, – кажу на те. – А у мене немає за що купити пряників і цукерок. На кавуни ж я, Петре, мабуть, у колгоспі заробила за все своє життя?
– Я все одно маю його відшмагати, аби не крав! Хтось же має вчити хлопця?
– Чи ти, Петя, може, дозволив би кому бити своїх дітей? Батько… Ти з війни повернувся, а Ілько мій там лежить… Ти на свої очі бачив його смерть. Йди, куме, із подвір’я, й не руш мені дитини, аби ми з тобою уже навіки не стали ворогами.
– А як же?!
– За це вже будь спокійний: Грішка більше ніколи не прийде красти колгоспних кавунів. Хіба тільки сам даси…
Дід Степан був їздовим у колгоспі – він биками возив ті кавуни у містечко на базар, до продажу.
Ще лиш-лиш загоряється на сході небо, а мій дядько уже вибирає з роси і накладає на підводу помалу один за одним мокрі й холодні кавуни; гарно вибирає: перед тим як зірвати, кожну ягоду ще й простукує, чи лунко дзвенить, заглядає на хвостик – чи підсох.
Мирося добре знає цей час: удосвіта в неділю виїжджає її двоюрідний дід Степан биками на дорогу. І вона – тут як уродилася! Мирося цього дня нізащо не проспить і не пропустить.
Підвода викочується на польову дорогу, помалу їде селом; ще сонна Мирося бреде за нею слідом, як примара.
Уже й під гору виїхали, минули зо три хати…
– Тпр-у-у-у! – дід Степан биків спиняє, злазить із гарби, вибирає найбільшого кавуна і простягає його Миросі.
– На, бери та йди собі додому.
І Мирося бере того кавуна до рук – ні дякую тобі, ні спасибі – розвертається і мовчки човгає назад.
Як приходила пора – мої діти тільки й жили на тих кавунах. І снідали, і обідали кавунами.
Мені ж – хоч в тім полегкість…
Колись були нашими ці поля, ми на них робили і з того жили. А тоді стали державні, то хто, як не держава, мала б годувати?
Дозрівав горох…
Грішка йшов до поля і наривав ще зелених стручків повну пазуху, біг додому.
– Глядись краще, аби тебе не зловив об’їждчик! – прошу я сина.
– Я добре дивлюся, не хочу батогом по плечах! Ох і боляче…
– То, може, вже не йди? Страшно…
– Страшно? А їсти більше хочеться!
І йде…
Зате ж як зацвітала акація, моїм дітям нікого вже не треба було ні боятися, ні просити! Мирося ще маленька, солодких квіток сама нізащо не дістане. Бігає вона кругом дерева, кричить: зависоко!