– Ось тобі!
– Прости! Вже більше не буду! А-а-а-а! А-а-а-а!
– Що не будеш?!
– Я не буду збирати квіток, а буду збирати колоски!
– Добре! Вставай і швидко рушай мені по полю! Як не назбираєш повну торбу, то тут тебе й заб’ю! Бо ти, Миросько, їси більше від усіх нас, а як колоски збирати, то вінка плетеш!
Мирося ще трохи плаче. Тоді поволі колінкує, потроху підводиться із колін і тут тільки помічає, що із босих її ніг цвіркає по стерні кров – і з підошов, і з колін, і руки, як падала, геть стерла.
– Болить!.. – схлипує Мирося.
– Не знаєш, що робити?! – усе ще сердиться на неї Іван. – Їла квашеного огірка? Тепер сідай, помочися в жменю і потри тим вавки, воно й затягне.
Мирося слухає брата. Вона тут-таки й сідає на стерню, миє ще теплим вавки, вони щемлять – але кров потроху зупиняється.
А увечері, перед тим, як впасти в сіно до сну, Мирося ще трохи скиглить, бо їй болить, особливо ноги. А тоді вона згадує про Іванові ліки, біжить на вулицю, під осокори – щоб назавтра не так боляче було ходити босими ногами по стерні – повертається назад у хату й укладається на соломі.
– А чому Антося із Василем не ходять разом із нами на поле по колоски? – питається Мирося в мене про своїх двоюрідних сестру і брата.
– Бо їм того не треба.
– Як це? Не треба колосків?! А що ж вони будуть їсти?… – не може зрозуміти.
– Колоски їм потрібні, тільки не треба ходити за ними аж на поле.
– Як це?!
– У Антосі і Василя є батько. Дядько Арсен завідує колгоспним током, то його діти мають право набирати колосків прямо із молотарки, – зітхаю, і додаю свою гірку примовку: – А у вас немає батька.
А вранці моя Мирося виходить у двір і зразу ж бачить там Антосю; Миросі дуже кривдно.
– Ти куди?! – гукає її подружка.
Але моя Мирося мовчить, вона виходить за ворота і тільки тут озирається.
– У вас є батько, а в нас немає!!! – кричить вона і відвертається від Антосі.
Та розпачливо розводить руками і йде назад до своєї хати.
– На мене там Мирося чомусь розсердилася, – розказує вона Олександрі.
– А то чому?
– Бо у мене є тато, а у Миросі немає!..
– Ясно… – взуває чоботи Арсен. – Знов тої самої?! – каже понуро.
– Та ти на них не сердься, – обійняла біля порогу свого чоловіка Олександра. – Вони тяжко бідують. Пожалій ти ту Маринку!
– Скільки раз жалів! А воно одно й те ж саме…
– Пообіцяй мені тепер, що не будеш на неї сердитись.
– Як скажеш, це ж твоя рідня.
Олександра поцілувала уже в дверях Арсена – де це видано для села! – і він пішов спокійний.
Цього дня на полі останні молотарки домолочували зерно.
– Миросю-у-у! – гукнув Арсен племінницю. – Йди-но сюди, я тобі щось скажу.
Мирося прийшла. Стоїть, похнюпилась. Їй соромно, бо із голови все не сходить Антося і те, що вона їй сьогодні вранці сказала. «Буде сваритися», – подумала Мирося. Але Арсен не сварився.
– Ну що, багато сьогодні назбирала?
– Та не дуже…
– Показуй свою торбу.
Мирося наставила, а там – на дні тільки кілька чорних порожніх колосочків, вона це вийшла вдруге.
І тут! Дядько Арсен набрав повні пригорщі не перевіяного ще зерна – і сипле, ще раз бере – і знову сипле просто до Миросиної торбинки! Аж до самого верху! Насипав повну!
Мирося не повірила своїм очам!
Тримає у руках важку торбинку, але не вірить у своє щастя!
– Спасибі вам… – не підводячи на дядька Арсена очей, притиснула важку торбинку до живота і пішла до лісосмуги.
Руки у Миросі дрібно трусилися: вона боялася, бо пам’ятала мої розповіді про те, як колись за один колосок могли на полі вбити. Або відправити у далекий Сибір, і там теж на людину чекала смерть!
Тепер колоски збирати дозволяли. Але щоб так – брати просто з-під молотарки?!
Мирося відразу ж не пішла додому, вона ще трохи посиділа у лісосмузі, поперебирала пальцями пшеницю, понюхала… Аж як молотарка поїхала із поля, підвелася на ноги і побігла, але всю дорогу озиралась.
Вже у своєму дворі Мирося стишилась, повільно зайшла до хати.
– Ось! Дядько Арсен мені дав! – поставила торбинку на столі. – Він сам мене гукнув, мамо, і дав, насипав повну торбу! Як Антосі! Дивись, мамо, скільки у торбі зерна! Тут і колосків майже немає! Тільки чисте зерно!
– Хай йому Бог дає здоров’я, – кажу, і висипаю зерно на хустку, перебираю його руками, теж радію. – Треба гарно просушити.
А вже сухе зерно пересипала в глибокий глек із тоненькою шийкою – аби туди не влізла миша, і занесла в комору. Але кілька жмень від того прибутку таки вкинула на круглий камінь – і змолола на муку. Із неї потім спекла собі і дітям коржики.