– І як же ми їх їли і не чули?… Га, Миросю?
– Бе-е-е-ге-е!..
А в моєї сестри Катерини, що жила від мене через берег ще й леваду, був тільки один син – Василь, він на той час уже служив у армії. А чоловік Катерини, Андрій, був дуже-дуже добрий.
Як ходили до них на празник, чи й так одвідати коли, то хоч і далеченько було, і Мирося ще мала-мала, але кожного разу просилась з нами. Та ще й поряд із Череванями жила її подружка, Мокрина… От поки ми собі гостюємо, то Мирося цілий день із подружкою бавляться на погребнику. Бувало, й ніч їх там застане. То Мирося проситься тоді ночувати в тітки. Бо у тої був свій мішечок цукру! У хаті на лежанці стояв – не висів попід стелею, й не був зав’язаний, як у нас.
Увечері, як темніло, Андрій любив сідати за столом і розказувати про війну, про німців, про те, як мій чоловік, а Миросин покійний тато, колись робив у колгоспі на тракторі, як він гарно співав у полі. Ми, жінки, щось про своє… І Мирося сидить між нами, слухає. А тоді ближче, ближче підбирається до лежанки, та й розкручує мішка, та й тягне потрохи звідти по грудці цукру. Пхне Мирося до рота цукор, ссе його, хрумтить – наїдається досхочу, ніхто нічого їй не скаже. Андрій ще й погладить Миросю по голові за те, що гарно слухає. А тітка Катя – поцілує свою племінницю перед сном, укриє Миросі ряденцем босі ноги – спи.
От уже, мабуть, добре було моїй Миросі у Череванів!
– Бо в них тільки одна дитина… – зітхну, коли Мирося почне мені розказувати про те, як же вона гарно наїлась цукру. – А ще у тітки Каті є свій чоловік, дядько Андрій.
– А чого у всіх є якийсь дядько в хаті, а у нас нема?! Чого в Антосі є тато?
– Дядька Арсена не взяли на війну, – розказую дитині. – І він лишився вдома. Не воював Антосин батько, ото й живий зостався. А наш тато на війні загинув.
Сяду й плачу.
У хаті стане сумно й непривітно…
9
Мирося не любила бути вдома, то часто йшла до Гринюків. А ще й через те, що до них перебрався жити старший син Митро із молодою жінкою Настею – щойно пішли від тещі до свекрухи.
Митро тоді уже робив у сусідньому селі на цукровому заводі і жив тепер із сім’єю через сіни. Він хоч і був дорослий, та все-таки доводився Миросі двоюрідним братом, то вона й товклася на його половині хати.
Щойно прийде Митро з заводу, із колгоспу прибігла Настя, тільки-тільки ввійшли у двері, похапливо обійнялися – аж Мирося за ними, тут як уродилася!
– А що ви будете робити? – всідається на ліжку.
– Попораємо, та й ляжемо відпочивати, – каже Настя.
– То й я з вами!
І так любо, так гарно було моїй Миросі дивитися на молодих! Так добре було слухати, як вони поміж собою говорили. Хоч і потомлені, але щасливі були Митро і Настя. Це не так, як у нас у хаті… То Мирося й біжить туди, бо дуже затишно їй у Митра і Насті.
Часом моя дитина і засне у них. Митро тоді обережно бере сонну Миросю на руки, та й несе до нас додому.
– Ось, дитина вже й заснула, я приніс, – каже Митро лагідно і вносить мені Миросю.
А вже як народилася у молодих маленька Ганя!.. Мирося відразу ж і стала у там за няньку.
І от був жовтень місяць, настали холодні й темні ночі. Митро до десятої вечора на зміні, а Мирося сидить у хаті в Гринюків і чекає, бо знає, що принесе їй Митро з роботи чималу грудку цукру. Вийме з-за пазухи…
– На, нянько, їж! – простягає.
Мирося вхопить цукор у жменю і аж тоді біжить додому.
– То я завтра буду-у-у! – кричить уже з сіней.
– Приходь-приходь! – сміється Настя. – Я від самого зранку почну прання, то ти не барись, Миросю, побавиш мені Ганю, – та й закриває на засув двері.
Наступного дня ще не всі господині палили піч, ще й овець не вигнали з обори, а моя Мирося уже бреде до сусідів.
– То де та ваша Ганя, хіба ще й досі спить? – ще сама маленька, нянька по-діловому заглядає до колиски, руки впирає в боки.
– Спить! – Настя у золі вимочує прання. Виймає із печі ще теплого баняка, ще раз ллє у ночви воду. – Хай відкисне, – пояснює Миросі.
– Нехай-нехай! – Мирося тут при ділі, вона крутиться біля колиски. А сама боком-боком, та й підсувається до столу, туди Настя зараз ставитиме сніданок – пшоняну молочну кашу, що цілу ніч упрівала в печі.
Їдять…
– Як смачно! – облизує Мирося по всьому ложку.
– Може, хочеш ще?
– А є?
– Ще трохи є, на дні, – сміється Настя.
– То висипай! Або, ні… – Мирося підхоплюється на ноги, мерщій біжить до печі, засовує ложку у баняк і їсть. – Я вишкребу гарно, аби баняк був чистий?