Але де його вглядіти, коли у одній кімнаті увесь час товклася купа дітей, а на підлозі була голісінька земля, прикрита хіба прілим сіном.
– Ти, Марусю, не сварися так… – просила я дочку, коли та, аж розчервоніється, аж навісніє, так гонить менших дітей із хати.
– Я тільки-тільки все прибрала, вимела, провітрила, он як було чисто! А вони?! – аж сльози від досади виступають.
– Ти у нас якась як не тутешня, – оглядала прибрану, із чорною, аж до блиску вичесаною косою Марусю Ганя.
– Це у мене такий колись був брат, він давно вже виїхав, кудись аж до Америки, – кажу і зітхаю. – Теж культурний був. Але ти, Марусю, вже не виїдеш нікуди звідси, бо ти дівка, та й – час уже не той, тебе й не пустять.
І Маруся сидить-ріже свої квітки – найкращі у селі; вчиться вишивати; малює кольоровою глиною по печі узори, сама ті фарби й вигадує, щось в щербатому горщику колотить. А далі – вже й кроїть сорочки!
– От уже до всього здатна твоя Маруся! – каже мені якось Олександра. – Нехай-но і мені яких квіток змудрує? А я дам молока.
А це Марусі – в радість! Аби лиш воно було комусь потрібне. Зате ж їй геть байдуже до усіх дітей на світі.
– Марусю, ти приглянь до моєї Гані? – часом просить її Настя, як дуже треба кудись піти із дому чи щось зробити, а дитина не спить і заважає.
– Ні, – як відріже ножем Маруся. – Не хочу ніяких дітей! Я їх не люблю!
– Але ж у тебе колись будуть свої? Доведеться…
– Не буде!
– А це чому?
– Бо я ніколи не вийду заміж!
– От уже яка дуже затята ваша Маруся, – каже до мене Настя. – І в кого вона у вас така вдалася?
– Хіба не було в кого? О! Це ти ще діда її не знала!
– Якого?
– Та ж твоєї свекрухи батька! Там такий був уже запеклий, та такий затятий: не хотів іти в колгосп, то вбили!
– Та ну?…
– Хіба не чула? Але де? Ти ж молода, – кажу, – а тоді таке було: або іди в колгосп, або годна смерть. То дід вибрав краще вмерти! Давно нема…
І я нагадала своє дівування, як ми з Ільком собі любилися, як хотіли одружитись. А батько Ільків ні за що не хотів мене брати за невістку. І як мати моя підшукала для мене жениха – багатого, та дурного. І як ми з Ільком, нікого не послухавши, таки пішли і розписалися. І що з того всього вийшло…
– Ох-хо-хо, таке було у мене щастя, Насте… – розказую вкотре. – Коли б я, Насте, знала, коли б я думала була…
– То що?
– Було б, мабуть, так само! – та й розсміюся. А моя Мирося хапає Настю за обидві руки:
– Можна, я дитинку побавлю? А ти йди, Насте, куди там тобі треба! Тільки… дозвольте я у вас цієї ночі буду спати?
– А то чому ж не дозволю? Де вже нам без такої няньки, спи!
У мене в хаті не було й ліжка: а куди його мала ставити? Отак і спали усі хто де. Я спала на полу, це була така коробка, збита із дерев’яних дощок, всередині напхана сухою соломою. Матраца ще не мали, то вже пізніше придумали, щоб пошити з рядюжок мішка, набивали його татарським зіллям, зашивали. А тоді… Кинув в’язку соломи, зверху накрив рядном – і спи. Діти мої то й так – покотом лягали по підлозі, під сподом була гола земля і сіно, накрите рядном чи й ні. Усі вкривались свитами, під головою кулак. Бо подушки хіба тільки ті, що на придане дівчатам – стояли на скрині зверху.
Це коли надворі літо. А як надходила зима? Або – підуть дощі. Мої діти тоді лізли на широку піч, там сушилось просо. Так і лягали по ньому всі рядком. Тільки для Миросі на печі не було місця.
– Ти мала, то влізеш і під кагелко! – каже їй Іван і виштовхує Миросю з печі.
– Але там дуже тісно!
– Геть, іди звідси, я тобі сказав! – ще й надає стусанів під боки.
Тоді найменша моя дитина чіплялася руками за опічок, перехилялася донизу – пірнала у чорну вузеньку дірку над самою черінню. А там вже вмощувалася, як може, підгинала під себе ноги, та й засинала.
Прямо над Миросею був теплий комин, кагла закрита – піч вночі не топилась.
А вранці у хаті регіт! Діти мої позлазять з печі, та й починають видовбувати просо з тіла.
– Дивись, Марусю, у тебе в нозі повно застрягло, як намиста! – сміється Ганя.
– А в Івана у спині!
А то й уночі регочуть, поки повкладаються та поснуть. Я, часом, терплю-терплю той ґвалт і вереск, а тоді встаю із полу та й лізу до печі з кулаками.
– От я зараз як доберуся до вас, та як надаю духопеликів одному з другим! – погрожую, сварюся. – Втихомирюйтесь та й спіть! Вже скоро ранок!!!
На печі спати добре. У кагелці – вузькій норі, затісно. І Мирося вичікувала, аби всі поснули, та й вибиралася із тої дірки, налапувала хоч трохи собі місця поміж сестрами і братами, та й лягала.