А якось вночі захотіла вона «до вітру», прокинулася, сіла спиною до виходу, та й лапає рукою скрізь по стінах – аби злізти. І куди тільки поверне руки – а скрізь стіна. Мирося тягне руки вгору, але і там теж стеля! Страшно!.. Мирося як розплачеться! Всі добре повгрівалися, спали міцно, ніхто її не почув. То вона й полізла навпомацки спиною вперед, а тоді як полетить донизу, та й гепнулася на лежанку.
– А хто це там не нагріє собі місця?! – кричу. – Цитьте, бо я зараз і справді устану!!!
– Це я… – скиглить тихенько Мирося. – Я упала…
– Чого ти бродиш?! Швидко залазь на піч і спи!
Як був дуже кріпкий мороз, я тоді спала на лежанці. І коли зимний вітер свище, тоді й у нас у хаті стояв скажений холод. Звечора хіба протопимо осокою, та й діти лізуть усі на піч. А я притулююся збоку на вузесенькій лежанці; повертаюся спиною до стіни, зверху накриваюся кожухом і так і лежу, гріюсь.
У кутку кімнати стояло відро з водою, то бувало, що до ранку на ньому аж тонкий льодок примерзне! У шибці щойно засіріє, хто перший прокидався – пробивав той льодок кружкою, напивався води – і гайда назад, стрибав у тепле просо!
Ранок, усі лежать… Тільки ми із Ганьою мусимо-таки вставати, нам треба було худобу й птицю порати. А ще – занести віхоть соломи в хату або соняшничиння, кукурудзиння, щоб розтопити піч, зварити їсти – тої картопельки, що восени вкопали, і до неї – трохи огірків квашених, яких не встигли вкрасти влітку Іван з Миросею.
– Ану мені марш надвір, щоб не вешталися туди-сюди й не холодили вночі хати! – увечері командую і вигоню поночі дітей за двері. Вони вискакують, босі, прямісінько у сніг, усі разом біжать через двір – до гною, і там примощуються. Або ускакували у хлів, до корови – та й присідали до ясел.
– Гав! – лякає з-за кутка Іван Миросю.
– А-а-а-а! – кричить вона, і так і пудить по ногах. – Я через тебе о… сь!
10
Чомусь моя Мирося боялася дорослих чоловіків. Ще маленькою, як побачить на дорозі когось чужого – зчиняє страшенний галас.
Якось ішов попід нашу хату голова колгоспу, Кирикеша. А Мирося сидить собі у поросі на дорозі, та й грається – робить з попелу хатки. Не зогледілась вона, коли чужий дядько підійшов до тину – та як звересне! Зірвалася на ноги і летить до хати, і там не може вмовкнути, аж заводить!
Кирикеша став.
– Ну ти чого?…
Я вийшла з хати, привіталася з головою.
– Я ж її зовсім не займав… Я собі йшов…
– Та це вона у нас така – усіх чоловіків боїться, – пояснюю. – Ви ні в чому не винні!
Голова пішов собі далі, а Мирося ще довго боялася вийти з хати.
І чого вона ото так боялася? Може…
Ще як Миросі було два рочки, якось гралися вони із Антосею на березі, попід ясенами. І тут – дорогою із села строєм йшли солдати. На плечах – грубі шинелі, ноги у чоботях.
– Ширє шаг! – командує командир. І солдати вибивають крок, збивають чобітьми густу пилюку.
От уже й порівнялися із дітьми.
Уже й минають…
Антося як сиділа собі в траві, так і сидить далі, тільки пильно дивиться. А Мирося раптом як зірветься на ноги!.. Та й кинулася бігти слідом.
– Тату! Тату! – кричить і хапає крайнього солдата за шинелю. – Таточку мій! Ти мій тато?
– Вон! – озирнувся солдат, ще й тупнув ногою. – Пашла отсюдова!
А Мирося не пускає, причепилася до нього, мов реп’ях, і біжить слідком, одне торочить:
– Тату! Тату!
Пам’ятала Мирося, либонь, що я їй розказувала: твій тато воював.
– Да атстанєш ти от мєня, ілі нєт?! – солдат різко вирвав кінець шинелі у Миросі з рук, пішов. А вона упала і ще довго потім лежала на дорозі, сама, сльози змішалися із порохом, і одне благала: тату, тату.
– Це не твій тато! – підняла її Антося. – Твій тато вмер, його німці вбили. А це – чужі дядьки! Нам треба від них втікати, і то швидко, бо ще повернуться і наб’ють! Або – застрелять. Ти бачила, що то солдати?
І Мирося встала на ноги та й ну щодуху бігти додому!
– Он, Миросю, он наш тато, – часом показувала я на фотографію, що висіла напроти печі, із Ілька.
Але Миросі що до того? Вона ніколи не бачила, не розуміла і не знала, що то таке – живий батько! Висить собі карточка – нехай висить. Як ікона. І Бога в очі не бачила – і тата теж.
А вже як трохи підросла і треба було пошити плаття! Щоб убратися у нього чи на Паску, чи на Різдво…