– Та я не хочу, – ковтала слину Мирося, а сама тільки жадібно роздивляється по столі.
– Сідай!
– Я не хочу їсти, – Мирося хоче, але відводить погляд до дверей, у вікно: вдавала, що їй байдуже. – Я вже скоро буду йти.
А в голові одна думка: от коли б ще попросили!
І таки попросили! Вже й Арсен каже:
– Та сідай, Миросю, та поїж! Наші варенички дуже добрі!
– Я не хочу…
– Дитино, не соромся, бери ось ложку та й вечеряй! – просить Олександра, сама бере до рук ложку, подає.
– Я не голодна… – відвернулася Мирося від тітки, а у самої живота зводить. «От як ще раз попросять, то уже й сяду», – вирішила вона, і чекає, що от-от…
Аж тут!..
– Добрий вечір! Ходімо, Миросю, додому, вже пізно, мама підігріли шарпак, вже сідаємо їсти, – входить Ганя.
Мирося з неохотою встає, каже усім на добраніч і йде із хати. Голову опустила низько-низько, аби не було видко її сліз і рум’яних щік – від злості.
– Що?! – кричить вона вже надворі й аж сікається до Гані. – Чого ти прийшла?! Чого?!!! Мене ще б один раз покликали до столу, і я була б уже сіла! Їла б тепер варенички із сиром і сметаною, у маслі! Ну чого ти за мною прийшла-а-а!!!
– Не плач, я ж не знала, – каже Ганя. – То треба було б сідати.
– Я б сіла! Тільки ж на той час тебе принесло! Не хочу я їсти того кислого шарпаку!!! Я хочу вареників, із сиром!!!
– Ох, – зітхнула Ганя, пригорнула розлючену Миросю до себе і зашепотіла до вуха. – Завтра я дам тобі дванадцять копійок, підеш та й купиш собі печеню.
І вранці Мирося весело біжить-стрибає дорогою, прямісінько до магазину – до довгої хати за ярком. Там купила на всі гроші аж два великих житніх пряника, облитих чимось солодким білим. Одного зразу ж і з’їла біля прилавку, а іншого – дорогою додому. Щоб не побачив Іван та й не видер!
11
Грішка був аж на вісім років старший від Миросі, він її ніколи не займав. У тринадцять років, як підріс, сам пішов проситися до шевця, діда Кирика, в учні – щоб навчив як шити чоботи.
А сталось це так…
– Мамо, я хочу велосипеда, – якогось дня несміливо попросив у мене. – Он у хлопців є.
– Якого ще велосипеда?! – стою, дивуюся. – З чого ж я його тобі куплю, не скажеш?
– Але ж у хлопців є…
– У тебе батька немає! Забудь.
Але Грішка мій затятий, коли що надумав – не відступить. Того й пішов він до діда Кирика, та й напросився до нього в учні. А тоді ходив-ходив, та й навчився шити чоботи.
Це ще ж і школи не закінчив! Заробив тоді грошей і приволік додому старого й побитого велосипеда.
– Що?! – я тільки й сплеснула руками. – У тебе путніх штанів немає, увесь рік босий ходиш! Краще б одяг собі купив! Поверни цю витрішку назад!
– Мамо, – твердо стояв на своєму Грішка. – Я у вас не взяв ні копійки, ці гроші я чесно заробив і велосипеда залишу собі, хоч що мені кажіть!
Велосипед був старий, побитий. Грішка сам його й поладнав, купив насоса, обшив шкірою сідло. Нікому не дозволяв до свого велосипеда підходити, а особливо Миросі.
– Ну, Грішка, можна? – а та стоїть, канючить – Я хоч попід раму покатаюсь? Он дівчата їздять, га?
– Ти мені машину скрутиш! – не дозволяв. – Як хочеш, Миросю, їздити, то сідай переді мною на раму, я тебе повезу. Але самій – не дам! Колись заробиш гроші та й купиш свого, а тоді на ньому й катайся! А тепер – зась!
Так Мирося моя й не навчилась на велосипеді їздити…
Ходив Грішка до діда уперто й далі, день у день, і таки здобув повністю науку!
– Ну, твій синок і молодець! – якось здибав на дорозі мене Олександрин Арсен.
– А це ж котрий?
– Найстарший.
– І що ж він там такого зробив?…
– Спитаєш сама, коли прийде додому. Але наперед таки порадую: казав мені Тишко, що взяли твого Грішку на все літо на роботу, в завод!
– Як?! Ким?…
– У швейну майстерню, латати чоботи! Маєш тепер добру поміч, Маринко! Хороший у тебе хлопець виріс, самостійний. Шкода тільки, що цього Ілько не бачить, він дуже гордився б таким сином!
А хіба ж я?… Я ж теж гордилась!
Іду тоді і аж усміхаюся сама до себе, аж розправляю плечі. А вдома здумала, та й пішла зловила півня, зарубала – щоб приготувати святкову вечерю для свого Грішки.
А Грішка і справді став вправним майстром, він дуже гарно робив свою роботу – от по-совісті й до толку. Сидить, бува, ще довго після роботи у майстерні – та так зладнає драний чобіт, що ніхто й не помітить потім на ньому латки.