– Пам’ятаю… – шепче Ганя. – Мамо, може, не треба більше згадувати? При дітях…
– Та я ніяк не можу забути. Як тоді Ілько однією рукою взяв мене за груди, та й виволік на вулицю. А під порогом – стоїть пеньок! «Клади голову до пенька, зараз буду рубати!» – кричить, і тягне мене туди. Я й не впираюся, думаю: а, може, це й на краще? Так зразу й відмучуся, бо скільки вже мені терпіти? Цілими днями тільки робота і робота, ні свята, ні просвітку не було. Від самого нашого весілля чула я одні прокльони від своїх батьків, ніхто ні крихти нам не допоміг, тільки усі кусали… Як почалося наше життя, отак ми і далі жили… – жаліюся своїм дітям, зітхаю, очі самі плачуть.
А Мирося сидить і слухає, і тільки на вус мотає, всотує у себе ту мою науку – які ж чоловіки страшні!
– От я сама кладу на той пеньок голову, очі заплющила, лежу й чекаю, коли ж уже й по всьому. А батько: «Що? Ти хочеш жити?» А я мовчу. То він тоді сердито кинув сокирою в траву, копнув мене ногою в бік, та й пішов до хати – спати. А я лежу і плачу під зірками: ну чому він мене не вбив? А тоді вашого батька забирають на війну – він знову став хороший, ось, зробив нам ще й Миросю…
– Мамо, – просить Ганя, – про таке вже, може, мовчіть?
– А тоді батько прощається, цілує мене, дітей. Провела я Ілька аж до місця збору, а він наостанок й каже: «Ти така та не така! Бо мене уб’ють, а ти таки будеш жити із дітьми!» – цебто, сердився, мабуть, за це на мене. А я йому тоді й кажу: «Ой, Ільку, не заздри мені, бо коли тебе уб’ють, то ти думаєш, що мені із малими дітьми самій тут буде добре?» І як в воду дивився! Бач, як воно вийшло…
Дівчата такого від мене наслухаються, та й, видко, думають, що не треба виходити заміж. І що так і повинно бути – коли батька немає в хаті.
А Іван теж слухав, він пильно на вус мотав цю науку – колись і в нього ж мала бути жінка!
12
Дуже довга в селі зима, холодна й непривітна – із снігом і дощами, із глибокими переметами. А в мене ще й із величезним ткацьким верстатом у тісній хаті. Тільки й розваги тоді в моїх дітей, що виграшки на печі. На вулицю, на мороз – не вийдеш, бо ноги босі, чоботи – одні на всіх. Я цілими днями пряду, Ганя мені допомагає, а менші діти грають в карти.
Зате ж як пригріє сонце, сніг тільки-но починає танути – весна! Усі купою біжать на берег! А там розцвітає мати-й-мачуха, зеленіє перша трава, червоніють бруньки на вільхах! Мирося бігає від хати й до криниці, аж стежку в болоті витопче – земля ще сира й холодна.
А тоді Миросі заклало носа, ні вдихнути, ні видихнути вона не може. Мирося від одчаю плаче, а воно їй від того ще гірше закладає. Мирося уже й кричить, хапає ротом повітря, синіє від задухи! Я виймаю із запічка горілку, укладаю Миросю на овечий кожух і добре розтираю усе тіло – від худесеньких груденят і до підошов.
Або ще парю ноги.
Але найкраще допомагало від нежитю подихати над баняком з картоплею. Я наварю з лушпайками – для свині і для курей, потовчу товкачкою, посаджу над картоплею слабу дитину, відкрию на баняку накривку, а на голову накину хустку – суконну, теплу.
– Дихай, дихай добре! – приказую.
– Ой, не можу, бо пече! – кричить мені Мирося.
– А бігати босою по болоті не пече? Тепер терпи! Дихай, щоб аж піт стікав.
Як уже не сила терпіти, Мирося замотує обличчя в хустку і лізе знов на піч, обкладається кожухом, – спати.
На ранок вона прокинулася – а вже нікого немає в хаті. Миросі стає страшно. То вона прожогом як зістрибне на долівку, та як щосили заголосить! Мало дверей не вирвала – біжить у самій сорочці. Надворі сяє сонце – свято Теплого Олекси!