– А йди-но сюди, до нас, Миросю, – гукає до неї з малини Грішка. Там у нас була глибока яма, а в ній – картопля маленька, й насіннєва. – Треба достати бараболі, будемо стріляти!
Мирося уже й забула, що вона ще вчора була хвора, швиденько чеше через подвір’я до братів. А там – Іван, Степан і Грішка стоять над ямою, не можуть влізти досередини, бо вузько.
– То що?… – Степан бере Миросю за руки – і опускає скільки може. – А тепер сама стрибай! – відпускає малі долоньки.
І Мирося враз пірнає в отвір, опиняється у темній і холодній ямі. Десь під ногами у неї скачуть земляні жаби, на павутинні висить мокра капка, і скрізь – лежить картопля, вже й сиве огудиння повипускала – тільки жде землі. Мирося набирає бульби повні жмені – і подає наверх братам:
– Держіть!
А тоді наставляє руки, щоб і її тягнули, бо теж хоче гратися у метання. Це у них така була гра: картопля – замість кульок. Грішка начепить одну картоплину на довгу лозину і тільки фі-і-і-іть! – полетіла, аж за клуню, далеко на город. Іван зі Степаном і собі стріляють. І Миросі теж дають.
– Що, оце й усе? – розчаровано дивиться Іван під ноги, як геть усю картоплю викинуть із ями. – Ех, мало…
– Не журись, Мироська ще дістане!
І мала Мирося знов мусить опинитися у ямі.
Картопля тепер стала для розваги. Я ж того не бачу, а діти мої не думають, що у хліві у нас є корова й свині, а ще – кури, овечки, гуси, і всіх чимось треба годувати. А вони картоплею стріляють…
– От недобрі! – я потім ходжу і вишукую розкидані бульби по городі. – Бач, якої шкоди наробили! От я вас зараз нагодую! От нагодую! Як тепер сядете кругом столу і попросите м’ясця, я вам тоді нагадаю про цю картоплю!
А щоб виросло м’ясце, його треба було не тільки годувати, ще й глядіти.
Поза нашою хатою стояли колгоспні копи, і на зиму там ховалися лиси. Не зогледишся – а вже й не стало курки! На весну ще й полупилися гусенята, треба було вигонити їх пастись на траву. Берег близько, за городом, та куди виженеш? Лиси ж зжеруть!
От я рано й буджу Миросю:
– Миросю, вставай, тебе півник вже гукає! Каже: де це Мирося? Де це Мирося? Чуєш?
А Мирося мов не чує, тільки ще дужче кутається в ряденце, вона щосили плющить очі, та й одне думає: «Чого ж він гукає саме мене, а не Івана чи Марусю?»
А півень, як на те, підійшов під самі вікна і – кукуріку-у-у-у! – виспівує.
– Вставай, я тобі яєчко зварила, – торкаюся дитячої голівки.
О! Як почула про яйце, вже інша справа! Мирося швиденько підводиться з постелі і біжить за яйцем до печі.
Бо іншим разом такої радості не буде: якщо й знесеться курка, а ще – кролів, курей, молоко і м’ясо треба було нести на заготівлю і здати стільки, скільки було записано на моє прізвище у колгоспній конторі в списку. Мені обов’язково треба було виконати ту норму здачі, щоб не записали ще й штрафу. То я дітям не дозволяла їсти ні яєць, ні м’яса, аж поки не розрахуюся з державними боргами…
А якщо таки вкрадуся і щось вділю – хоч по яєчкові, хоч раз на тиждень, та й не доздам того, що від мене колгосп чекає. Тоді чекаю заготовача в подвір’ї. А він ніколи й не забариться. Йде, сердитий, трясе паперами і каже:
– Ти що, Марино?! Що надумала?! Ти цього місяця скільки молока і яєць здала? Не пам’ятаєш? А в мене все записано! Непорядок, треба здати! Чула? Чекаю тільки тиждень, а тоді – буду писати куди треба, я через тебе в тюрму не хочу!
І от, Мирося пасе гуси. Вона сідає на березі в гілляках, та й оббирає своє яєчко. Їсть – краса!
Щоб тоді можна було якось жити, то кожна моя дитина мала бути при ділі. І найменша теж.
Я будила Миросю дуже рано – ще мороз по вікнах, іній на траві, все блищить. А вона виходить на дорогу, в руках – гладущик з теплим молоком; ні, не пити – а щоб здати у заготівлю. Мирося несе той гладущик перед себе, молоко парує дуже знадно, дитина не втримається, та й вмочить губи. Приходить вона на заготівлю, віддає гладущик дядькові до рук. Той зливає молоко у великий бідон, а тоді сідає за стіл і записує на мене.
– Так-так, пишу: Марина Кульчицька… здала три літри молока. А ти так не хмурся, – каже до Миросі, – в кінці року таки набіжить вам яка копійка!
– Пожалійте мене, я солдатська вдова, у мене п’ятеро дітей, і так не маємо що їсти, – прошу-випрошуюся, ще як прийдуть дядьки вночі і заставляють мене підписуватись на грошову позику – державі.
– У всіх діти, у всіх немає що їсти, – чоловіки струшують попіл із цигарок прямісінько мені на стіл. – А у нас план, і нам його треба виконувати!