– Це ж чому?… – вона не може втямити. – У мене є нові чоботи! Я теж хочу колядувати!
– Нас і так в гурті уже багато, а ще й ти! Ти що, Миросько, не знаєш, що як більша купа колядників, то виноситимуть менше гостинців?
То вона – гайда назад додому! Забігла Мирося до Гринюків у хату, та й кричить:
– Антося ще є?!
– Є, – каже Олександра. – А що ти хочеш?
– Підемо з нею колядувати, тільки вдвох! І нам тоді будуть давати багато коржиків.
Так і зробили. Ідуть Мирося із Антосею селом, заходять хата в хату, жодної не обминають – співають, аж похрипли:
Люди їм вже й винесуть цукерки, стоять і ждуть. А вони все співають!
– От молодці! От гарні дітки! Яку ж довгу колядку заспівали! – хвалять і розхвалюють дівчат, і сиплять їм до торбинок коржики, пиріжечки, а ще – вкидають саморобних варених цукерок.
– Оце нам щастя! – пускає ротом пару моя Мирося. – От як я уже наїмся подушечок!
І не у кожній хаті тоді такі цукерочки давали, бо ще не вміли їх варити. В нашому селі для того була цукерниця-Мотрона – баба-молдованка, це вона на все село варила. А люди в неї купували – біленькі з жовтим качечки, позеленені зеленкою кавунчики, покрашені соком буряка червоні калачики і подушечки!
От Мирося тоді й наколядувала повну торбу гостинців. Несе її додому і радіє – уже є що їсти! А як зайшла до хати, поклала торбу на лавці, та й каже до мене:
– Диви-диви, мамо!.. Вони аж ворушаться, – це про качечки. Була така собі вигадлива.
Але найбільше Мирося любила у Різдві кутю!
Я цього дня ще зранку палила піч і гріла воду. Вносила до хати дерев’яні ночовки, ставила їх біля печі і всіх дітей по черзі викупувала, в одній воді. Вкінці ще й вимиюсь сама. А тоді повитягую зі скрині і кожному із дітей дам по чистій полотняній сорочці, надягайте!
Бо це ніяке не свято, ніяка не кутя, і ніхто й вечеряти не сідав у нашій хаті, якщо перед тим не викупався і не одів чистої сорочки!
І от уже сходить перша зірка, я ставлю на стіл наїдки: кутю з узваром і вареники з грибами – оце й усе. Зате ж куті наварювала багато – біля печі у нас стояв аж на десять літрів баняк! Щоб зварити кутю, перед тим товкачем у ступі товкла пшеницю (ступу позичала в Олександри), замочувала обдерту крупу із ночі й аж до ранку, а як уже розбухне – мила, заливала холодною водою і варила кашу. А тоді у великій макітрі макогоном розтирала мак, досипала цукру, розводила водою. Усе те розмішувала разом – мак і кашу… Ні горіхів, ні меду не було в моїй куті. Але моїм дітям що до того? Їм кутя й така була смачна!
Уже всі сидять на лежанці, викупані й причесані, у нових сорочках. Ікони прибрано у рушники. Перша зірка зійшла. На столі розстелена скатерка, горить свічка і кутя парує. Одна Мирося коло столу, нишком тягнеться ложкою до миски.
– Ні! – зупиню її строго, – ще не час! Чекай!
А сама поважно перекутую на голову нову квітчасту хустку. Потім уже всі разом підходимо до столу і стаємо біля нього на колінах, кружком, обличчям повернуті на ікони. А ікон у мене була повна хата! Я молюся вголос, а мої діти посхиляють голови і мовчки слухають. Аж після слів: «Слава Отцю і Сину і Святому Духові – амінь!» – встають, всідаються на лавку і беруться за ложки.
– Ховай свою ложку під подушку, – шепче по вечері до Марусі Ганя. – І присниться твій жених.
– А ти?
– А мені не треба…
Наступного дня Мирося тільки встане – і вже летить із ложкою до макітри!
– Увечері наша кутя дуже добра, а рано – ще краща! – кричить Мирося на всю хату. Вона знає, що величезний баняк ще повен пшеничної каші з маком!
Але за три дні – куті немає! З’їдаємо всю…
Від свята в хаті залишаються хіба тільки вишиті рушники по образах. То вже моя Маруся вишивала: ще з літа вона відбирала полотно, просила, щоб я купила ниток. А тоді сидить і малює візерунки – спочатку виводить паличкою на землі, а потім переносить на газету, а далі дивиться і виводить ниткою по полотні. Як найбільша робота скінчиться або підуть дощі – Маруся зразу ж і сідає за вишивання й мереження.