– І де ти такі гарні узори взяла? – дивуються їй дівчата. – У кого змалювала?
– Та! Де там змалювала! – пояснює Маруся. – Придумала сама.
– Не може такого бути?! А можна, я змалюю собі?
– А чого ж не можна? Бери й малюй, – моя Маруся щедра.
У кожної моєї дитини, і у мене теж, був ще й день народження. Але ніхто про нього ніколи й не згадає. Хіба, як найде якась чудна година, пам’ять моя проясниться, то я тоді і скажу:
– Це ж яке, діти, сьогодні число? Друге листопада? Сьогодні Ганя народилась! От і все…
А зате ж як приходило літо і мали бути Зелені Святки!
Тоді всі люди із нашого села ішли до лугу по лепеху – це тепер на нього кажуть татарське зілля. В руки брали найкращого вишитого рушника, та й рушали. А там наріжуть по оберемкові зеленого бадилля, зав’язують рушником, та й несуть кожне собі додому, а дорогою ще й співають.
– Оце ж ми, діти, із вашим татом на саму Трійцю й здибались, – розказую я кожного разу, як йдемо дорогою повз Лису гору. – Оце ж ось тут…
Зазвичай, у хаті підміталось раз на тиждень, у суботу. Після того по долівці розстеляли суху соломку й осоку. І тільки на Зелені Святки – на Трійцю – я ще й розводила у черепочку руду глинку і змащувала нею всю долівку. А тоді розстеляла поверху зелене зілля! А ще піду й наламаю гілок із клена, вкошу полину, зірву рум’янку – та й уклечаю усім цим хату; я встромляла клечання за образами, на вікнах, при порозі.
– А як же в нас гарно в хаті! – бувало, кричить Мирося. – Усе скрізь пахне й таке зелене!
Церкви у нашому селі давно не було – люди колись взяли гріха на душу: як комсомолія старого батюшку повісила у нього ж у хаті, колгоспники гуртом і розвалили. Тільки й залишився на тому місці склеп під землею і три кам’яні надгробки на могилах. Не було у своєму селі церкви, то люди йшли в сусіднє.
А я молилась вдома, і всіх своїх дітей навчила «Отче наш». Як лягали спати, обов’язково щодня казали всі молитву. Я тихесенько, стоячи на колінах перед святими іконами, а діти – де лягали.
Після служби в церкві кожне рушало на свій цвинтар. І я туди йшла, тільки з дому. Несла на оберемку пахуче зілля, трохи коржиків, зав’язаних в хустинці, вела за собою дітей.
На наш сільський цвинтар батюшка не приходив. То люди й самі, постають собі біля рідних могилок, помоляться, роздадуть у пам’ять про померлих гостинчики…
Я ходила до Христушки – це була дитина-янгол, бо й сонечка ще не побачила, померла в той же день, що й народилась… Це ж був мій гріх таємний: ненавмисно задушила.
І от стоїмо ми з дітьми на цвинтарі, перед ногами – малий гробик, порослий барвінком і споришем.
– А де ваші мама й тато поховані? – питає мене Мирося.
– Та… десь отамо-го! – показую убік рукою, а сама й не гляну. – Десь там є, у вишеньках…
Ніколи й ні разу на могилки своїх батьків я не пішла з дітьми, бо велику образу на них тримала. Це до своїх. А до Ількових тата й мами… мої діти геть і не знали, на якому цвинтарі вони поховані…
Моя Мирося ніколи не мала батька. А якогось разу, стояли на цвинтарі, то вона вголос «подумала»:
– А як це: мати рідних бабу й діда?…
Що я їй могла сказати? Промовчала.
Тоді була така чума – колгоспи…
Я увесь час на буряках, а ще ціле літо жала жито і пшеницю, крутила перевесла, складала на полях копи.
Взимку ж попід хатами ходить бригадир – теж збирає на роботу.
– Хто тут є з дорослих? Маринко, Ганю! – гримає у двері. Як відчинено – то зайде у темні сіни й горлопанить: – Завтра щоб прийшли до току – снопи будемо молотити!
А я ще й садила свій город, і то не мало! В половині землі засаджую картоплю, а половину відводила під жито. Картоплю, як викопаємо, несу до ями. А жито складаю в клуні. Як був час, то молотили трохи влітку, а то взимку – бахкаємо з Ганьою ціпом по снопах. І ще дуже потерпали, аби ж хоч не поїли миші!
Обмолочене зерно несли до комори. Із житньої соломи робили кулі: обв’язували сніп міцно перевеслом. А потім вшивали тими кулями хату. Бо ж чим крили тоді хати? Соломою. І проходило років три-чотири, а хата починала протікати – солома трухла й прогнивала.
Пам’ятаю, як виходжу на двір, роздивлюся на почорнілу стріху, та й кажу сама до себе:
– О, мені вже треба перекривати хату!
Лізу потім на горище, волочу за собою куль.
Починаю класти снопи від комина, тісно-тісно укладаю і ще й зв’язую їх між собою. Так потроху, потроху, тримаюся за крокви – та й підшию.