Грішка тільки плюнув, узяв сестру на руки, та й поніс додому. Дорогою зайшов до Гринюків:
– Тітко Олександро, біжіть і заберіть свою Антосю!
А тоді баба Марця зустріла якось мене на дорозі та й каже:
– От ваша Мирося гарно співає! Ой, так гарно!
– І що ж вона там співала? – сміюсь, випитую.
– Та всяких пісень!
Такі були тоді у нас для молоді розваги…
Аж тут у селі з’явилось радіо! Грішка дротики провів до хати – від Гринюків. А тоді – одів навушники… Мирося сидить на печі, Грішка їй дав одного навушника, іншого – для Івана: слухайте.
По радіо крутили п’єси: «Сватання на Гончарівці», «Часник і Галушка», «У степах». Приходили сусіди – у кого не було ще вдома такої чудасії, та й просилися послухати собі.
А то Грішка зі Степаном зробили рацію, протягнули через межу проводки, тулять до вух навушники.
– Ти що там робиш?! – гукає Степан по той бік дроту.
– Пообідав, та й хліб їм! – кричить до нього Грішка.
Грішка мій до всякої справи був беручким. А от вчитися – не любив із малку. Приходить якось додому…
– Навчи щось і мене! – просить у нього Мирося.
– Що ж я тебе навчу?
– А того, чого сам навчився в школі!
– Ну, тоді сідай!
І Грішка бере до рук перо.
– Ось, треба спочатку написати «М», – показує, виводить. – Це вуха, а тоді під ними «О», всередині «Л» – це буде рот. А тепер дві крапки, малюєш калачика, і ось так з’єднай – що виходить?
– Свиня!!! – радіє і плеще в долоні Мирося. – То це тебе у школі свиню вчили писати?
– Та ні… – відводить убік очі Грішка. – Це Микитка…
Микитка – був найкращий у Грішки друг, кілька років просидів у одному й тому ж класі, але не навчився ні писати, ні читати. А зате гарно малював свиней! У Грішки і Микитки була одна біда: вчителі на них сварилися, бо ті не хотіли вчитись. Я, хоч сама ні читати, ні писати геть не вміла – до школи ніколи не ходила й грамоти не знала, зате ж сина свого вчитись заставляла.
– Сідай і роби уроки! – приказувала я Грішці, і несла – викладала йому торбу на столі.
– Чого ви дівчат не заставляєте вчитися, а тільки мене? – не хотів учитися, й край. – Ганя до школи не ходила!
– Ходила, один рік… – зітхає Ганя. – І ще б пішла, тільки ж почалася війна, а далі мені не до навчання було… То хоч ви вже вчіться.
– Бо дівчатам тої науки не дуже й треба, однак вони повиходять заміж, та й одна дорога – у колгосп, на завод або – на ферму. А от тобі треба вчитися! – стою над головою в сина і все товчу й товчу своєї.
Іван же вчитися любив. Особливо – вірші читати вголос.
Колись трусів не було. Мирося сяде на лежанці, та й слухає, як Іван раз по раз вичитує напам’ять, що у школі почув або сам де прочитав; гарна була в Івана пам’ять – слово в слово перекаже – геть усе! От Мирося його й заслухається, ноги широко розставить…
Аж раз до нас прийшов дядько Трохим – мій родич із Ш. Я посадила гостя біля столу, насипала борщу у миску; Іван – ще раз розказує вірша, а Мирося сидить на лежанці, слухає. І тут дядько каже:
– Ну, Маринко… – і показує мені на лежанку.
Я озирнулась, а у Миросі «вся краса твоя чудова – в мене на виду!».
Я тоді кажу уголос:
– Дівко! Що це ти так сидиш?! Ану ж закрийся!
І моя Мирося вперше у житті відчула сором; звела вона докупи ноги, на виду вся запалилась.
– Ти бач… Ще й коси розпелехані… – дорікає мені дядько. – Чого це вона така в тебе нечупара?
Я тоді й спахнула.
– Йди і заплетись! – кричу. – Бо он людей стидно…
Я своїх дівчат не плела ніколи. Ганя і Маруся якось самі навчились. А вже Миросю заплітала Маруся: довгі стрічки вона уплітала в дві коси. Починала плести прямо аж від лоба, а далі – від потилиці – уже ділила на чотири. Та так тісно заплете, що шкіра Миросі із лоба лізе аж на голову, дитина й нахмуритись не може. Маруся не мала часу і на цілий тиждень заплітала. То Мирося і спала з тими стрічками, і гралася. От і сиділа розпелехана…
– Хочеш вишень із вишняку? – жаліє дитину дядько. Виймає із торби пляшку. Мені ллє до чарки кришку пійла, а Миросі віддає бубки.
Та у мене й свій був вишняк, було із чого його робити.
Бо чого-чого, а вишневих дерев тоді, як і зараз, по селу скрізь росло багато. У мене росли в садку, і по межі до берега, над глибокою виспою. Я і вишняк з вишень робила, і сушила на зиму, щоб варити узвар.
Які тоді були наїдки, ласощі? А діти дуже любили вишні. Уже ось-ось дерево перецвітає, а вони й заглядають на бубки – чи вже жовтіють; обривають, гризуть їх, мацають – чи кісточка м’яка. Особливо любила ягоди Мирося, як зачервоніють – тоді для неї свято, наїсться ягід досхочу!